Здавалося б, що українцям до російського правозахисника, який пішов з життя ще до розвалу Союзу. Людина, так само далека від нас сьогоднішніх, як і від наших батьків. Бо що знали пересічні громадяни СРСР про Сахарова? В кращому разі, що він винахідник водневої бомби. А проте Сахаров — це так само наша українська історія, ба більше — це ще й наше сьогодення.
Сахаровський концерт уперше організували 35 років тому. Це було 1981 року. Лауреат Нобелівської премії миру, Сталінської і Ленінської премій та ордена Леніна, тричі Герой Соціалістичної Праці академік Андрій Сахаров голодував на засланні в Горькому. Його затримали по дорозі на роботу і разом з дружиною відвезли в закрите тоді місто на Волзі. Незабаром Сахаров провів перше сімнадцятиденне голодування за право його невістки виїхати до чоловіка за кордон. У цей час правозахисники в Амстердамі організували концерт на його підтримку. Відтоді концерти відбувалися щороку аж до смерті Сахарова в грудні 1989-го.
Пройшло 27 років, і знову організовується концерт пам’яті Сахарова, і знову не в Росії. У Москві діє Сахаровський центр — музей і культурний центр. Два роки тому, в грудні 2014-го регіональну організацію «Громадська комісія зі збереження спадщини академіка Сахарова» було визнано іноземним агентом. Мало того, за відмову самостійно зареєструватися як іноземний агент Сахаровський центр оштрафували і зареєстрували примусово.
Горьковське заслання тривало п’ять років. Академік пережив три виснажливі голодування, його примусово годували й іноді це вдавалося. Якось у квартиру до Сахарова заявився кагебешник і встановив йому телефон. Ідучи він попередив: «Завтра вам зателефонують». Справді, завтра Сахарову подзвонив Горбачов. Новий генсек дозволив академіку і його дружині Єлені Боннер повернутися в Москву.
Читайте також: Премію Сахарова вручили двом єзидським активісткам, які пережили полон бойовиків ІДІЛ
Проте Сахарову цього було мало, і він висунув Горбачову свої вимоги: якщо він може повернутися до нормального життя і наукової діяльності, то слід звільнити й інших політв’язнів. Академік склав список із двох десятків людей. У першій п’ятірці був Мустафа Джемілєв, один із співзасновників Ініціативної групи з захисту прав людини в СРСР, який уже 17 років жив якщо не у в’язниці, то на засланні, то під адміністративним наглядом. У квітні 1976-го Омський обласний суд виніс черговий вирок — 2,5 роки позбавлення волі. На судовий процес в Омськ приїхав Сахаров, але Нобелівського лауреата не пустили до зали суду. У грудні 1986 року Джемілєва засудили в п’ятий раз.
У листопаді 1989-го Сахаров представив проект нової конституції, яка ґрунтувалася на захисті прав особистості та права всіх народів на державність. За життя Сахарова документ опублікувала лише вільнюська газета «Комсомольська правда».
За півроку до того в СРСР відбулися перші демократичні вибори І З’їзду народних депутатів, коли на одне місце в цьому органі претендувало по кілька кандидатів. Сахарова обрали депутатом, і він сидів поруч зі своїми недавніми гонителями, як-от академік і теж тричі Герой Соціалістичної Праці Борис Патон. У серпні 1973 року газета «Правда» опублікувала лист членів Академії наук СРСР — так званий «Лист 40 академіків», у якому вчені засуджували діяльність свого колеги і назвали її «в корне чуждой советским ученым»: «Мы выражаем свое возмущение заявлениями академика А. Д. Сахарова и решительно осуждаем его деятельность, порочащую честь и достоинство советского ученого». Підпис Бориса Патона за алфавітом двадцятий серед сорока.
А 2 червня семеро депутатів з трибуни з’їзду звинуватили Сахарова в провокаціях з метою принизити честь і гідність радянських військових, загиблих в Афганістані. Лауреат Нобелівської премії миру ще в кінці 1979-го і на початку 1980 року виступив із заявами проти введення радянських військ в Афганістан. Ці заяви з’явилися на перших сторінках газет по всьому світу. Сахаров і надалі невтомно протестував проти безглуздої і чужої війни. Тепер це прилюдно назвали наклепом. Цілий Кремлівський зал з’їздів, кращі люди країни підтримали обвинувачів Сахарова. Люди встали, аплодували, «захлопували» й освистували виступи Сахарова, не даючи йому говорити. Уже велися прямі телетрансляції з’їзду, і того самого дня Сахаров отримав сотні послань — листів і дзвінків, у яких люди підтримували його.
Тоді ж таки історик Юрій Афанасьєв назвав цих владних партійних прислужників, які й далі намагалися цькувати Сахарова, агресивно-слухняною більшістю. А ця абстрактна маса має свої конкретні імена. Наприклад, завідувач кафедри Краматорського індустріального інституту Карасьов, юрисконсульт Кременчуцького домобудівного комбінату Куценко, бригадир дільниці основного виробництва мартенівського цеху Нижньодніпровського трубопрокатного заводу імені Карла Лібкнехта в Дніпропетровську Безбах і ще сотні імен. Нікого не знаєте, не впізнаєте? Яків Якович Безбах, член Партії регіонів, а нині позафракційний депутат, член комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.
Андрій Сахаров — це як лакмусовий папірець, перевірка на демократію. Захист прав людини, Крим, Мустафа Джемілєв — те, що робить його незручним і не потрібним кремлівській владі, як і сорок років тому. Та чи витримуємо ми, українці, цю перевірку?