Андрю Гейвуд у «Вступі до політичних ідеологій», називає фашизм і комунізм, відповідно, «правим» і «лівим» різновидами тоталітаризму, що відкидає засади толерантності, плюралізму й суспільної відкритості. Проте деякі мислителі, наприклад Герберт Маркузе, вважають, що ліберальній демократії теж притаманні тоталітарні ознаки.
Термін фашизм (від італ. fascio) означає вязанку різок із увіткнутою в неї сокирою, що символізує владу вищих урядників римського цезаризму. Італійський диктатор Муссоліні заледве не першим використав поняття «тоталітарний», посилаючись на політичну єдність. А коли після Першої світової війни він назвав «фашистами» парамілітарні озброєні загони, воно набуло виразного ідеологічного забарвлення. Слово «фашизм» якнайбільше використовують неточно й у пейоративному значенні — як ідеологічний ярлик, нагнітаючи негативний градус. Але його не можна просто ототожнювати з утисками, позаяк він стосується низки теорій, цінностей і режимів, які існували в 20-30-х рр. ХХ ст.
Фашизм повстав проти сучасності на тлі неприйняття ідеалів Просвітництва, запропонувавши свої гасла: «віра, послух, боротьба» чи «порядок, влада, справедливість». Він виникає на тлі слабких демократій, які не змогли впоратися з економічними чи політичними кризами. Тоді певні верстви (купці, дрібні торговці, ремісники, селяни та інші представники низького й середнього класу), налаштовані вороже до комунізму й капіталізму, почали прагнути «міцної руки», яка б зарадила з проблемами наростання індустріалізації й великого бізнесу.
У 1914 р. Беніто Муссоліні вступив до лав соціалістичної партії, але був виключений за підтримку мобілізації під час Першої світової війни. В 1919 р. він заснував Італійську фашистську партію, а в 1922 р. став премєром Італії. Підставою його політичної філософії було переконання, що людське існування виправдане лише на рівні спільноти. Муссоліні наполягав, що винятково держава як осередок «загальної етичної волі» має регулювати всі сфери соціального й індивідуального життя. Відповідно, закон змінювався за примхою правителів, посилюючи стан жаху. Саме тому фашизм і агресивний націоналізм як ідеології призводять до культу вождя й терору. Спираючись на ці тези, Муссоліні обіцяв воскресити колишню славу Риму й національне відродження.
Німецький варіант фашизму, націонал-соціалізм, обстоював расовий міф (вищість певної нації) і полягав у прагненні чистоти арійської раси тисячолітнього райху паралельно з демонізацією євреїв як недолюдей, а відповідно — передбачав масове знищення мільйонів представників цієї нації. Німецька націонал-соціалістична робітнича партія заснована того ж таки 1919 р. Адольфом Гітлером, який став канцлером у 1933 р., а за рік установив диктатуру вождизму в країні. Його режим визначався поширенням мілітаризму та переслідуванням європейських євреїв. Аніскільки не оригінальний мислитель, він спирався на німецький націоналізм, расистський антисемітизм і тезу про невпинну боротьбу.
Читайте також: Тарас Лютий про соціалізм
У цей час в Європі занепадали демократичні системи. До 1938 р. тільки в Чехословаччині залишався демократичний режим на всю Центральну та Східну Європу. Угорщина і Румунія співпрацювали з нацистами, в Португалії диктатуру встановив Антоніу де Салазар (1928), а в Іспанії після перемоги націоналістів у громадянській війні (1936-39) запанував режим Франсиско Франко. Фашизм складно аналізувати як ідеологію, оскільки він спирається здебільшого не на раціональні чинники, а є, за висловом того ж Гітлера, «світогляд» (Weltschauung), себто вимагає відданості й віри. Отож, фашизм можна визнати радше політичною релігією чи рухом. Його головними чинниками є: антираціоналізм, ідея боротьби, провідництво й елітаризм, елементи соціалістичної доктрини, ультранаціоналізм.
Читайте також: Тарас Лютий про націоналізм
Ще в кінці ХІХ ст. почали зявлятися вчення, які виявляли парадокси й обмеження просвітницького розуму. Так, Фридрих Ніцше запропонував теорію, згідно з якою людина стає виразником сильних емоційно-вольових мотивацій, які значною мірою переважають раціональні, а французький філософ Анрі Берґсон виступив з концепцією віталізму, котра проголошує, що всі організми сповнюються універсальною «життєвою силою» (élan vital). Тому людська екзистенція прагне виражати цю силу попри тиранію розуму. Звичайно, подібні доктрини не носили профашистського характеру, втім, загальна тенденція антираціоналізму вплинула на фашизм, адже його речники віддавали перевагу діяльності над теоретизуванням. Приміром, Муссоліні неодноразово повторював: «бездіяльність — це смерть», а інтелектуальне життя — холодне, сухе і мертве. Тобто, головну ідейну функцію в фашизмі виконує пропаганда.
Погляди британського біолога Чарльза Дарвіна щодо природного добору справили вплив не тільки на наукову, а й на політичну думку. Соціальний філософ Герберт Спенсер обстоював тезу про «виживання пристосованих» у загальній конкурентній боротьбі, де перевага належить працьовитішим і талановитішим. Не дивно, що ідея змагальності, піднята на міжнародний рівень, зрештою призвела до світових воєн. Фашисти розуміли боротьбу як неуникненну, що гарантує розвиток найсильніших. Елітарність і вождизм (фюрерство), дозволяють вести за собою послужливу масу й визнаються за природний стан справ. Якщо влада конституційна діє в межах закону, то права харизматичного вождя є необмеженими.
Муссоліні й Гітлер починали політичну діяльність з форм соціалізму з метою залучити до своїх лав пролетаріат. Тому в фашизмі відчутна відраза до капіталізму й буржуазних цінностей. Спільнота тут ставиться вище за індивіда (колективізм). Економічна політика фашизму теж часто проводилася в соціалістичному стилі (штучне регулювання ринку, контроль, планування). Разом із тим, фашисти часто прагнули залучити великий бізнес для реалізації власних цілей.
Фашисти пропагують шовіністичний націоналізм, надмірний патріотизм, войовниче почуття національної ідентичності, почуття месіанської й фанатичної місії, домінування над іншими народами. Важливим для фашизму є культ держави. Близький до фашизму італійський філософ Джованні Джентіле декларував: «Усе для держави, нічого проти держави чи поза нею». Індивід цілковито зобовязаний державі. Подібна позиція дещо нагадує Геґелеву, хоча він сам мав ліберально-консервативні погляди: не визнавав суспільну угоду, вважаючи державу етичним поняттям, що дозволяє її членам жити разом. Цивілізація, стверджував він, можлива завдяки розвитку держави. Політична філософія Геґеля допускала некритичне ставлення до держави, що спричинило появу прусського авторитаризму. Натомість нацисти не надто шанували державу, бачачи в ній позитиви тільки для досягнення власних цілей. Творчу потугу вони добачали в расі.
Читайте також: Ідеологія: любити, ненавидіти чи розуміти
Комунізм, інша тоталітарна система, ставав чи не найбільш невловимою ідеологією. Тривалий час її носії виступали як представники соціалістичної ідеї, а комунізм вважали ідеальною формою суспільного буття. Натомість у Радянському Союзі при Леніні та Сталіні він набув елітарних і тоталітарних рис, коли в імя революції почали розправлятися з мільйонами незгідних. Для утримання влади очільники комуністичних режимів вибудовували чітку партійну ієрархію. Принцип демократичного централізму поволі перетворювався на концентрацію влади в одних руках, яка підтримувалася в дедалі більш брутальний спосіб — таємною каральною структурою (НКВД), що усувала всіх нелояльних до режиму фізично чи запроторюючи до концентраційних трудових таборів (ГУЛаг). При комуністичному тоталітарному режимі влада належала винятково партійним бонзам, а будь-які оскарження чи незадоволення вирішувалися за допомогою терору.
Після Другої світової війни комунізм поширився на Східну Європу, хоч і став здебільшого бюрократичним і консервативним. Однак комуністична ідея зберегла жорстокі методи, репресії, порушення прав людини та свобод. Нині, після смерті кубинського лідера Фіделя Кастро, найпотужніший прояв комунізму спостерігається, напевно, в Китаї, де головна керівна роль закріплена за політичними елітами заради перемоги революції. Втім, ця країна тепер і сама експериментує з політикою вільного ринку.