Цивілізації Греції та Риму, що стали античною основою сучасного Заходу, були саме морськими, що породжено специфічними географічними особливостями Європи, про які писав історик Ключевський: «Дві географічні особливості відрізняють Європу від інших частин світу і від Азії насамперед. Це, по-перше, різноманітність форм поверхні і, по-друге, надзвичайно звивисті окреслення морських берегів… глибокі затоки, півострови, що далеко виходять наперед, миси утворюють нібито берегове мереживо Західної і Південної Європи. Тут на 30 квадратних милях материкового простору припадає одна миля морського берега, тоді як в Азії одна миля морського берега припадає на 100 квадратних миль материкового простору». Ці особливості найяскравіше проявляються в Греції, тому давній грецький поліс — це переважно морське місто зі своїм портом і флотом, що забезпечує постійні контакти з іншими цивілізаціями й народами, безперервний обмін товарами, ідеями й досвідом, а отже, посилену креативність. Ось чому грецький поліс — це місце, де, за словами Геґеля, «дух доби постійно кує нове».
Наявність морського статусу держави вимагає формування власної морської політики, стратегії, мети та бачення шляхів її досягнення. Наприклад, Стародавній Рим, створюючи свою імперію «Римський світ», прагнув перетворити Середземне море на «римське озеро», всі береги якого належали б Вічному місту, і реалізував це завдання. Географічні умови, невблаганна географія визначають політику держав на морі. Це не єдиний чинник, проте найбільш фундаментальний з огляду на свою об’єктивність. Є країни, що самою долею приречені на створення потужного океанського флоту, наявність якого для них — питання виживання.
Зазвичай це острівні держави, такі як Британія, Японія, країни з величезною океанською береговою смугою, як-от США, Канада, Бразилія, Чилі, Аргентина, Австралія, Індія, Китай… Інша група країн, для яких морська політика є конче важливою, — півострови: Іспанія і Португалія (Піренейський півострів), Італія (Апеннінський), Греція (південна частина Балканського), Туреччина (Мала Азія), Данія (Ютландія) тощо.
Отже, сам статус океанських і морських держав визначає, який флот, військовий чи цивільний, вони повинні мати. Для держав, що є переважно континентальними, створення океанського флоту завжди пов’язане з об’єктивними труднощами.
Є сенс окремо виділити й так звані прибережні країни, до яких належить Україна. Вони відокремлені від Світового океану системою проток та внутрішніх морів.
Для тих, хто визначає морську політику, важливо ніколи не забувати про об’єктивний морський статус країни. Адже велетенські задуми можуть наразитися і завжди наражаються на географію. Наприклад, Німеччина, маючи під час Першої та Другої світових війн доволі обмежений вихід до океану, контрольований географічним розташуванням Британії з її потужним флотом, доклавши величезних зусиль, витративши великі ресурси на створення «флоту відкритого моря», у підсумку зазнала поразки в океанській воєнній кампанії.
Автори геополітичних розвідок звертають увагу на фундаментальні відмінності між континентальними та океанськими державами, стверджуючи, що перші тяжіють до військово-політичної гегемонії над суходолом, а другі — над морем і морськими шляхами сполучення. Прагнення перших вони називають «телургократія» (влада над суходолом), а других — «таласократія» (влада над морем). Власне, тут не йдеться про фронтальне протиставлення океанських і континентальних держав, адже континентальна країна може мати море чи навіть кілька. Йдеться про пропорції, про центр ваги. Залежно від таких пропорцій вирішується проблема, який флот будувати та яку морську політику вести.
Звичайно, якщо говорити про Україну, прибережну морську державу, то, враховуючи специфіку Чорного моря, особливе значення проток Босфор — Дарданелли, природним і логічним є створення саме прибережного військового флоту, здатного максимально взаємодіяти із сухопутними військами, ВПС і ППО. Міць ВМС України полягатиме в узгодженості дій з іншими видами Збройних сил України, що дасть змогу надійно забезпечити оборону країни з півдня. Варто згадати, що під час Другої світової радянський Чорноморський флот, який мав усі об’єктивні можливості для забезпечення своєї гегемонії на цьому театрі воєнних дій, не скористався ними саме через погану взаємодію з армією та авіацією. Навпаки, суто символічні морські сили Німеччини на Чорному морі звели нанівець усі переваги радянської сторони завдяки чудовій узгодженості дій між «крігсмаріне» та «люфтваффе».
Повертаючись до геополітичної класифікації цивілізацій з позицій «таласократії» чи «телургократії», слід зазначити, що морські цивілізації у своєму розвитку були здатні в потрібний момент забезпечити різке пришвидшення, бо постійні морські міжнародні контакти виступали каталізатором соціально-економічних і культурних процесів. Насамперед це стосується морських басейнів, що зв’язували багато держав і народів. З огляду на це поза конкуренцією є Середземне море та його природне продовження — Чорне. Середземне море справедливо називали «морем народів»: Мінойська цивілізація (Крит), Фінікія, Карфаген, Єгипет, Греція, Рим, Візантія, арабський Халіфат, Османська імперія, Венеційська і Генуезька республіки — усі ці цивілізації та держави в різні епохи воювали, співпрацювали, впливали на своїх сусідів за посередництва «моря народів».
Якщо звернемося до історії цивілізацій на теренах України, то помітимо виразне їх тяжіння до морського півдня. Ми не завжди усвідомлюємо потужний вплив морських цивілізацій на давню Україну, на формування її культури та духовності. Крім того, південний морський кордон для України є єдиним природним та географічно певним і стабільним кордоном. Саме ця географія змушує Українську державу надавати особливе значення Криму (незважаючи на геополітичну дурість та неосвіченість деяких пройдисвітів і ділків біля державного керма), бо без цього півострова українська військово-морська присутність на Чорному морі стає периферійною навіть щодо власного узбережжя, не кажучи вже про весь регіон.
Теорія стала абсолютно зрозумілою на практиці після подій «русской вєсни» 2014 року, коли Крим віддали без жодного пострілу, а Азовське море перетворилося на «російське озеро», куди РФ на власний розсуд пускатиме чи не пускатиме українські судна. А поблизу Одеси на українському шельфі російські «вишки Бойка» видобувають для РФ український газ, геть нічого не сплачуючи Україні й залишаючи за РФ можливість десантної операції Чорноморського флоту на одеському узбережжі… Видатний український геополітик Юрій Липа писав: «Крим, або, українською мовою кажучи, Перекоп, або, історичною назвою звучить, Таврида, — це ідеальний ключ до панування над Чорним морем. Взагалі півострови в геополітиці — це символи тенденції суходолу до панування над водними просторами. Таке саме значення має й потужна жадібна долоня Тавриди з її розчепіреними пальцями: не раз в історії тими пальцями були міцно натягнені віжки до всіх важливіших пунктів чорноморського узбережжя (Пантикапей, Херсонес, Севастополь). Крим — це осередок торговельних і політичних доріг Чорного моря». Той-таки Липа писав: «Хто володіє Севастополем, той володіє Кримом, той, хто володіє Кримом, той володіє Чорним морем». Для українських керівних геополітичних хуторян це досі залишається незрозумілою «вищою алгеброю». Вони дотепер не збагнули, що після втрати Криму та контролю над Чорним морем Україна геополітично стала набагато провінційнішою державою…
Але вихідними умовами існування та розвитку України як морської держави (і держави взагалі) є збереження нинішніх морських кордонів, усього узбережжя від Дунаю до східної прикордонної смуги, ефективний контроль власних південних територій, повернення Криму та Севастополя. Цього вимагає невблаганна політична географія України, що протягом століть визначала нестримний рух українського народу на південь, до моря, до власних природних меж. Сьогодні не існує жодних підстав відмовлятися від своєї геополітичної долі, втрачати те, що було набуте кров’ю і потом, звитягою і працею української нації, що всупереч усім примхам історії від самого початку свого буття заявила про себе як про морську націю.