В ній на свій лад переповідається одноіменний твір Захера-Мазоха «Венера у хутрі» (Venus Im Pelz, 1869) про Северина та його грізну повелительку. Все це приправлено надривним музичним скигленням скрипки Джона Кейла і переливами гітари Лу Ріда, струни якої настроєні в унісон на одну ноту. Оскільки продюсером гурту з 1965 року став Енді Воргол, батьки-русини котрого були вихідцями з Австро-Угорської імперії, підозрюю, що «галицький» містичний дух інспірував авторів пісні з неабиякою силою:
Сяють блиском чоботи зі шкіри
Шмагони дівчисько у пітьмі
Подзвін чути,раб іде, не знехтуй
Вдар, о господине,серцеізціли.
Звабний гріх сяйва вуличних обманів
Хай вона вбереться в пишний стрій
Хутро горностая владарку прикрасить
Северин чекає сам не свій.
Я втомився, я змарнілий
Я б проспав хоч сто віків
Сотні снів, які мене будили —
Дивні барви слізних злив.
Поцілуй чобіток зі шкіри,
Що лисніє у пітьмі
Язики пасків невпинно притягають
Бий же, господине, серцеізціли.
Скоро, Северине, голос твій урветься
Приклониколіна, донизу припадай
Бо без батога в любові не минеться
Звідай канчука й мене благай.
Я втомився, я змарнілий
Я б проспав хоч сто віків
Сотні снів, які мене будили —
Дивні барви слізних злив.
Син начальника поліції Лемберґа (тодішня назва Львова) на прізвище Захер і донька професора тамтешнього університету поєднали свої прізвища, щоби не обірвалася лінія родини Мазохів. Їхню хворобливу дитину врятувала українська годувальниця з Винників. Саме в русинському осередку майбутній письменник дізнався про особливості життя різних народів імперської Галичини. Згодом, коли він досягає 12-літнього віку, і родина перебирається у Ґрац, його кумирами стають Ґете, Шопенгауер, і навіть Лєрмонтов. Недарма ж Леопольда фон Захера-Мазоха (1836-1895) згодом називатимуть русинським Турґенєвим. Проте доля йому підготувала зовсім іншу «славу».
Коли криміналіст Рихард фон Крафт-Ебінґ видав свою «Статеву психопатію» (1886), він назвав «мазохізмом» одну з форм сексуального збочення, яку схарактеризував як спробу віддатися під вплив іншої людини. Всього за кілька десятків років (1919) Зиґмунд Фройд вважатиме, що в основі мазохізму лежить несвідоме почуття провини. Тобто мазохізм постає як наслідок «комплексу Едипа» — жадання бути покараним на сексуальному ґрунті. Таким є тривале задоволення, до якого часто повертаються.
Ще в дитинстві Мазох захоплювався зображеннями тортур і катувань. Мабуть тоді ж і народилася історія про шмагання жінкою батогом, від чого покараний чоловік дістає неабияке задоволення.Тут виникає цікава алюзія на випадок, який трапився з колишнім базельським професором Фридрихом Ніцше, його приятелем Паулем Ре та молодою російською панянкою Лу Саломе, до якої обидва безуспішно залицялися. В кожному разі, після розпаду цієї «трійці» залишилося фото: запряженою двома дорослими чоловіками бричкою кермує дівчина з батогом.
Саме з подібних безневинних жартів і виникають еротичні смакиМазоха, який полюбляє ігри у ведмедя, розбійника,прив’язування, лови, втілені ним у багатьох його літературних творах. Майже всюди там фігурує жінка з пишними формами у хутрі. Взагалі, перебирання, перевтілення, маскарад і фетиші — це улюблена стихія мазохіста. Недарма батьківське прізвище Захер перекликається із німецькимSache—«річ». І, як на диво, саме в цих іграх народжується екзотичне поєднання болю і задоволення.
Пригадаймо, що в багатьох етичних традиціях, починаючи з античності, обстоювалося уникання болю. Кіренаїки і скептики твердили про бажаність задоволення й говорили про відразу до болю. Щоправда дещо осторонь стоїть антична міфологія з такими героями як бог Діоніс, титан Прометей і герой Едип. Адже про них були створені наративи про зцілення душі через страждання.
Читайте також: Винахідник фатальної жінки
Та саме аскетична традиціяхристиянства привносить цілковито іншу тезу про спасіння душі, яка заточена, немову темниці, в гріховному тілі. Тож тільки шляхом самобичування можна позбутися подібного поневолення. Не дарма російська секта «хлистів», які практикували екстаз через шмагання власного тіла до кривавого поту, була добре відома Мазоху. Особливо його приваблював властивий їй культ Богородиці — жіночого начала, через який сходить Святий Дух.
Однак мазохізм є неповним явищем у складній структурі людського темпераменту. Цей феномен важко пояснювати без такого явища як садизм. ОтожМазох і Сад були творцями особливих симптомів і знаків, фундатораминової мови, чуття та мислення. Зрештою, нової антропології, запропонувавши поведінковий тип відносин між паном і рабом. От тільки якщо Сад свою позиціюдоводить, керуючись розумом як інструментом насильства, тоМазох наполягає на здатності людиниуявляти.Сад користується спеціально розробленою мовою влади, а Мазох схиляється до мови жертви. Проте в обох мова впливає на чутливість і ніби виходить за власні межі, руйнуючи традиційне розуміння добра і зла.
Мазох і Ванда
В часи середньовіччя існувало дві форми скочування до зла: одержимість дияволом і угода з ним. Одержимість злом і агресією демонструє в своїх творах Сад, тоді як Мазох є прихильником теорії угоди (достатньо пригадати домовленість між Мазохом і його дружиною Вандою фон Дунаєв про розподіл ролей між ними: в неї — домінування, в нього — покора). Дослідники стверджують, що література Сада побудована на негації. Руйнування й негативність цілком може бути формою очищення перед встановленням нового порядку. Хоч, безумовно, негація може проявлятися і як безумство розуму.Натомість мазохізм як ознаку страдництва, доволі часто називають ще й слов’янською характеристикою душі.
Герої Сада прагнуть злочину, який би тривав нескінченно. Тому вони отримують задоволення від заперечення. Сад вибудовує свій наратив про зло як задоволення, де Ерос і Танатос поруч.Мазохізм, своєю чергою, пов’язаний із фетишизмом. Адже фетиш дозволяє надолужити те, чого забракло. Тобто він — форма компенсації. Фетиші Мазоха(одяг, взуття, хутра, батоги, козацькі шапки) є засобами, за допомогою яких автор накручує читача до моменту кульмінації, але потім залишає його, за висловом ЖиляДельоза, в «підвішеному» стані.Всю непристойність потрібно весь час додумувати самому, бо ми забезпечені лише відповідною аурою.Сад використовує багато повторів, аби не скінчився наратив. А сам наратор — кат, який вимагає ототожнення з ним.У Мазоха ми змушені ставати на бік жертви, бо тільки вона може бутинаратором.Отже, Мазох творить специфічну оповідь міфологічного характеру, де велика роль приділяється уяві.
Але що ж привиджується йому самому? Якщо Сад, за висловом П’єра Клосовскі, є творцем утопії зла, то Мазох марить про царицю-деспотицю, яка потрібна слов’янам, аби вони реалізували свої можливості побудувати імперію під її проводом.Так вимальовується три типи жінок у Мазоха. По-перше, це язичниця, щонесе в собі первозданний хаос. У ній чоловіче та жіноче начала змішані. Вона такий собі гермафродит, або навіть трикстериця. По-друге, це садистка, котра за будь-що прагне мучити чоловіка й завдавати йому страждання. Нарешті, це мазохістка — холодно-материнське-суворе начало. Тож уСада головна тема — патріархальна, а у Мазоха — матріархальна. Це спостерігається у сценах полювання, в яких бере участь жінка, цькуванні ведмедя чи вовка, з однією лише метою — заволодіння шкурою здобичі. Саме в цьому й проявляється символічне торжество жінки над чоловіком.
Тому, якщо уСада загальні сексуальні стосунки вибудовуються у вигляді специфічної патріархальної інституції з підкорення, то у Мазоха спостерігаємо форму угоди, або добровільного підпорядкування на основі домовленості про передачу символічної влади образу матері. Відтак мазохізм — це постійне зависання, відкладення, очікування, затримування в пошуках керівного жіночого начала, що забезпечується постійним зануренням в обряд, нехай то мисливський (отримання здобичі), землеробський (реалізація чуттєвості), аж до можливого переродження — здобуття самого себе.
Таким чином, у структурі мазохізму лежать кілька принципів: фетишизація — пошук речей, які уможливлюють фантазм; особлива роль жертви — ідентифікація себе з рабом; занурення в ритуал,або обряд, із перспективою проходження ініціаціації — спробою витримати випробування приниженням.