Інформація з’явилася рано-вранці, а кожен працівник прес-служб знає, що це найкращий час для піару.
Будь-яке велике місто наповнене зрозумілими тільки його мешканцям жартами та стереотипами. Київ не виняток. Троєщина вже давно асоціюється з вічними планами збудувати метро, Борщагівка — неофіційна столиця «молодиків спортивної зовнішності», які лузають насіння біля під’їздів. Виноградарю не пощастило стати мемом, хоча і «молодиків» тут достатньо, і своя епопея з метробудом є.
Свої перші 24 роки я прожив саме на цьому масиві. Коли інтернет заряснів новинами про нові терміни прокладання метро, мені це нагадало передвиборчі обіцянки кандидатів у депутати різних років: «Метро на Виноградар до 2000 року!», «Метро на Виноградар у 2010!». Або пояснення, чому вони не стали реальністю: «Метро на Виноградар не збудують через важку геологію місцевості», «Пріоритетним маршрутом прокладання метро є Троєщина, Виноградар наступний».
Офіційно Виноградар — район відносно нової забудови 1970–1980-х років. А для «своїх» це вся крайня північ Києва, обмежена вулицею Вишгородською та проспектом Правди. Пояснити решті людей різницю між Вітряними горами, Синьоозеркою або Селищем важко, тому все це легше назвати Виноградарем.
У дитинстві мені здавалося, що на рідному масиві немає нічого цікавого. З друзями ми постійно нарікали на одноманітні багатоповерхівки в новій частині й такі самі одноманітні хрущовки в старій. Досить довго не було нормального кінотеатру, басейну або інших проявів культурного життя. Хіба що ліс поруч, а там трамвайна зупинка, від якої можна дістатися на озеро в Пущу-Водицю. Однак я добре пам’ятаю момент, коли це ставлення почало змінюватися. На Вітряних горах на одному з подвір’їв житлової забудови росте старезний дуб. Такий великий, що його стовбур біля самої землі розділився надвоє й утворилася порожнина. Дірка завжди слугувала імпровізованим смітником для всіх, хто проходив поруч. Порожні пляшки, різні обгортки, недопалки — все це скидали всередину дерева (ну не смітити ж на вулиці!). Дід часто виводив мене на прогулянку в ту місцину. І от під час однієї з таких прогулянок я побачив, що все змінилося. Дуб обгородили масивним ланцюгом, сміття вичистили, а на стовбурі повісили табличку: «Дуб Крістера. Найстаріше дерево Києва».
Досі не впевнений, що саме цей дуб найстаріший у місті. Претендентів на почесне звання чимало в різних його частинах. Але саме тоді я зрозумів, що не слід дивитися на речі поверхово. Цей випадок підштовхнув мою цікавість. Хто такий Крістер? Як на подвір’ї багатоповерхівки опинився кількасотрічний дуб?
Пізніше я дізнався, що дерево вичистили з ініціативи мешканців, а Вільгельм Крістер — саксонський підприємець, який переселився саме в цю частину нинішнього Києва в середині ХІХ століття. Саксонець дав старт садівництву, яке розвивалося і після нього, а згодом дало назву нинішньому Виноградарю. Потім виявилося, що проект нової забудови масиву авторства Едуарда Більського мав стати всесоюзним взірцем якісного будівництва. Цю ініціативу, як і решту великих задумів часів СРСР, реалізували тільки частково через нюанси союзного «планування». Раніше мені задавалося, що скелет недобудованого культурного центру (названий жартівниками «ДК Бомж») тільки шкодить пейзажу, тепер у моїх очах то справжній символ епохи.
Читайте також: Чи залишився Київ «зеленим»?
Незавершеність Виноградаря і стала причиною його відрізаності від решти міста, на яку так часто скаржаться мешканці. Щоб дістатися сюди з центру, потрібно стільки само часу, як і на Троєщину, хоча тут немає Дніпра завширшки з півкілометра. Житло тут довгий час лишалося одним із найдешевших у місті, що викликало заздрість у місцевих до сусідньої Оболоні, яку сьогодні вважають одним із найкращих для життя районів міста.
Для багатьох Київ — великий музей із Софією, Хрещатиком і майданом Незалежності. Це справді так, і одне з головних завдань — зберегти той музей для нащадків. Однак Київ майбутнього саме на Виноградарі та інших подібних до нього масивах. Тут історію втратили й відтворюють тепер наново. Тут є відновлене самими мешканцями дерево Крістера поруч із його ж занедбаною садибою, від якої лишилися самі прогнилі стіни. Тут численні «генделики», що містяться поруч із дворами, у яких хтось намагається самостійно навести лад на тлі загальної сірості. Іноді такі спроби видаються смішними й недоречними, але навіть ці помилки підкреслюють, що місто досі живе. Справжні перспективи майбутнього Києва приховані там, де сьогодні рідко з’являється турист. Потрібно тільки припинити дивитися поверхово.