Уява іноземців часто малювала якусь ущерть заражену радіацією територію, відвідати яку вже серйозна небезпека. Українці боялися значно менше, та й то не всюди. Мені було дев’ять, коли 1988-го приїхав до Коростеня, який належить до так званої третьої зони радіоактивного зараження, там тільки й розмов було що про мікрорентгени, бери, дезактивацію та плями забруднення в різних мікрорайонах. Бабці казали: «Та ось вона, та радіакція, як міль, літає». Дядьки травили байки про те, що самогон виводить радіонукліди ефективніше за «казенку». Жінки рахували сімейні бюджети, бо на кожного члена родини мали доплачувати по 15 радянських карбованців соцдопомоги, прозваної в народі цинічно «гробовими». Навіть усі перші націонал-демократичні мітинги в нашому містечку відбувалися під екологічними гаслами. І певним пам’ятником добі став новий діагностичний центр, устаткований модерною на той час медичною технікою. Приблизно від 1991-го «зелена» стурбованість у Коростені помітно вщухла: економічні негаразди заступили решту проблем.
Цей тренд характерний для країни загалом. За останнім опитуванням КМІС, екологічні проблеми турбують 6,1% українців. Це не так уже й мало, довкілля хвилює наших співвітчизників більше за відносини з ЄС, міжетнічні контакти й статус російської мови. Водночас, як засвідчує моніторинг Інституту масової інформації, лише 1% матеріалів українських інтернет-ЗМІ присвячено екології. Це доволі показово, бо саме онлайн-медіа найчутливіші до настроїв аудиторії і прагнуть максимально відповідати актуальним запитам. Екологічна активність у нас спалахує періодично: коли перекинуться цистерни з хімікаліями, станеться аварія на сміттєзвалищі, як-от біля Львова. Або взяти для прикладу Маріуполь — приморське місто з важкою металургійною долею, де повітря раз по раз робиться різнокольоровим від викидів: більш-менш помітні протести під екологічними гаслами тут відбувалися у 2012-му, хоча основна маса жителів із великою пошаною ставиться до промислових гігантів, які годують дуже значну частку населення.
Українські політики полюбляють спекулювати на «зеленій» тематиці: як окремі кандидати від забруднених регіонів, так і цілі партії, що прагнуть використати екологічну риторику в ролі ідеології «за все добре проти всього лихого». На відміну від соціальних питань, у випадку котрих можна відкупитись якимись разовими виплатами, поліпшити стан довкілля протягом виборчої кампанії неможливо. Інвестиції, як фінансові, так і політичні, в екології не дають швидкого ефекту. Тому життя в Україні з роками не чистішає.
Екологія — сфера, де ми відстаємо від Європи ще помітніше, ніж в економіці. Там до нинішньої ситуації ішли роками (гасло «Повернемо Руру чисте небо» втілювалось у життя не одне десятиліття), змінюючи свідомість простих громадян і власників бізнесу, витрачаючи мільйони дотацій на «чистіші» технології. В Україні традиційно всі бюджетні програми, зокрема й ті, що спрямовані на розвиток відновлюваної енергетики, роками освоювалися в інтересах олігархів, які однією рукою бралися за «зелені» гроші, але не квапилися другою спрямувати їх на встановлення фільтрів на заводах, що коптили небо ще з радянських часів, коли проблемами довкілля не надто переймалися.
Читайте також: Брудна справа. Чому в Україні не переробляють сміття
Утім, певний прогрес таки намітився. За ініціативою громадян й окремих компаній дедалі більше з’являється місць для збору відпрацьованих батарейок (донедавна такі спроби видавалися швидше екзотичними), багато де в Україні запроваджено роздільне збирання сміття (хоча до повноцінної переробки відходів нам іще ой як далеко). Буквально днями Верховна Рада ухвалила цілу низку «зелених» законів (серед них, зокрема, про оцінки впливу на довкілля й стратегічну екологічну оцінку), які допоможуть принаймні скласти об’єктивну картину. Ну й не забуваймо про той аспект, що євроінтеграція висуває нам цілу низку природоохоронних вимог, обійти які не вдасться. Отже, шанс на чистіші воду й повітря та модернізацію виробництв залишається. І він геть не примарний.