Реформи в згаданій галузі справді потрібні, це зумовлено станом справ в освіті й науці. Щоправда, я досі не можу збагнути, у чому полягають переваги Лілії Гриневич порівняно з її попередником на посаді Сергієм Квітом. Напевно, пані Гриневич вкотре реалізує сумнозвісний квотний принцип у кадровій політиці.
Якщо вона щиро вірує у свою реформаторську спроможність, то не зайвим було б поставити їй сакраментальне запитання з культового радянського фільму «Весілля в Малинівці»: «А чи має отаман золотий запас?». Простіше кажучи, чи має вона гроші на реформу, бо будь-яка реформа — це доволі дорогий процес. І залежно від відповіді можна робити висновки про серйозність її намірів. Адже практично всі реформи в Україні, що не були забезпечені фінансово, зазнали цілковитого провалу. Сьогодні в нас більш-менш просувається реформа Збройних сил, бо війна, життя змусило віднайти гроші. Такі-сякі гроші знайшли і на Національну поліцію, тому там щось таки робиться. Якщо ж відомство Гриневич не має фінансів, то хіба жебраки-професори й жебраки-доценти зроблять їй реформу?
Читайте також: Заступник міністра освіти про реформи
До приходу на посаду директора Національного банку пані Гонтаревої університетські професори в Україні мали достойну плату — приблизно $600–650 (майже як професура Камеруну й Конго (Браззавіль). Тепер утричі менше. І за таку ганебно-жалюгідну плату пані Гриневич хоче якість освіти, як в Оксфорді чи Гарварді?
Нині Україна має якість освіти та науки значно вищу, ніж її символічні гроші, які сплачують зубожілим працівникам цієї галузі.
Через те всі, хто в ній працює, щоб вижити, змушені підпрацьовувати деінде, а це неминуче призводить до зниження рівня викладання. За ті копійки, які отримують професори й доценти, МОН вимагає від них ще й наукової роботи: не менш як три наукові статті на рік. Цікаво, що це рівно стільки, скільки становить обов’язковий науковий доробок наукового співробітника Академії наук, який не має жодного педагогічного навантаження.
Мої колеги кажуть, що наукова робота у вищій школі — це харкання кров’ю, адже жодних умов для неї не створено, немає ніякого матеріального чи морального стимулювання. Результат — під примусом МОН штампується величезна кількість формальних статей-відписок, «аби відчепилися». Кому це потрібно? Професори й доценти на свої зарплати не здатні купувати наукові видання за спеціальністю, що також сприяє професійній деградації, не можуть передплачувати вітчизняні та іноземні наукові журнали. У нашій науці та освіті нині гостро постає проблема боротьби з бідністю науково-викладацьких кадрів.
Аби з’явилися гроші, треба, щоб фундаментально змінилася загальна ситуація в Україні й щоб, зокрема, влада розуміла значення науки та освіти для держави. Майбутнє цієї галузі залежить від національної стратегії. Якщо Україна має бути країною третього світу, якою вона повільно стає, тоді науково-освітня галузь узагалі не потрібна. Якщо хтось нагорі хоче високотехнологічного прориву, то наука й освіта — єдиний наш козир, який може забезпечити конкурентні переваги в сучасному світі.
Читайте також: Те, що з нами завжди
Проте в нас панує парадигма «моментократії», за висловом знаного соціолога Євгена Головахи, здатність ухвалювати рішення тільки «тут і тепер». Ніхто не думає і не діє стратегічно, є тільки сукупність хаотичних токсичних рішень. І ця «моментократія» триває вже 25 років. Політичний клас не має бажання та потреби сформувати візію України на найближчі 20–30 років і в цій системі знайти місце для науки, вищої та середньої школи, професійно-технічної освіти.
А поки що якість вищої освіти в нашій країні незмінно падає, виші перетворюються на фабрики зі штампування дипломів. Оскільки МОН жорстко пов’язав кількість викладачів із кількістю студентів, вимогливість у навчальному процесі стає контрпродуктивною. Тому виші воліють не помічати серйозних вад у підготовці абітурієнтів і не прагнуть висувати жорсткі вимоги до студентів. Отже, вчитися в них можна й не дуже напружуючись. Університети змушені на багато речей заплющувати очі, бо якщо відрахувати студентів за академічну неуспішність, то треба скорочувати й викладачів. А хто ж із ректорів і деканів хоче втрачати сформовані науково-педагогічні колективи? Тому академічна неуспішність студентів зовсім не підстава для відрахування, а підстава для гри в піддавки для штучного витягування за вуха неконкурентоспроможного студента.
Нині в наших вишах вимогливий викладач — незручна постать для начальства. Поставити двійку на іспиті — це створити проблему не студентові, а собі, бо починається тиск із боку керівництва. Відтак створюється атмосфера позірного благополуччя. Зникає селекція студентів і викладачів. Мені особисто доводилося в одному з найпрестижніших вишів мати справу зі студентами, які практично не володіли українською мовою. На мої претензії вони відповідали: «Мы контрактники и заплатили за своё обучение». Це ще одна проблема — комерціалізація, коли тому, хто платить гроші, можна все, а диплом йому мають дати автоматично, бо він фактично його вже проплатив.
У нас фантастична кількість вишів, які явно не потрібні країні із 42 (здається) мільйонами населення на сьогоднішній день. Рівень викладання в деяких із них нерідко нижчий за будь-яку критику. Однак державний бюджет змушений утримувати кілька сотень університетів, не маючи водночас можливості фінансово підтримати ті вищі навчальні заклади, що за нинішніх умов таки примудряються зберігати пристойну якість освіти. Сергій Квіт намагався провести якусь селекцію університетів, що й викликало невдоволення його діяльністю міністра. Достатньо лише згадати його рішучі заходи щодо корумпованої ситуації в Національному авіаційному університеті в Києві.
Читайте також: Школа зелена замість червоної
Чи наважиться Лілія Гриневич боротися з кількісним абсурдизмом у нашій вищій школі? За часів Кучми наліво й направо роздавалися ліцензії на відкриття нових вишів, навіть у райцентрах і мало не в селах. А тепер будь-які спроби зліквідувати ці псевдозаклади освіти викликають бурхливу реакцію.
Зберігається чимало радянських освітніх традицій, зокрема страшенна бюрократизація, генератором якої виступає МОН, що постійно провокує величезний паперообіг, написання викладачами нескінченних звітів, планів, програм тощо, які нікому, крім самого Міністерства освіти, не потрібні.
У минулі роки в нас багато говорили про автономію університетів. Проте ми не маємо університетів як феномену європейської культури, як корпорації викладачів і студентів, як центру вільної інтелектуальної активності. Фактично панує система феодального штибу, коли наш університет — це реально ректор і його оточення. Викладачі мають дуже мало можливостей впливати на справи вишу. Тому це насправді не автономія університетів, а автономія ректорів, проте й вона за централізованого фінансування доволі обмежена.
Це схоже на мантру про децентралізацію, мовляв, розширимо права місцевих громад. А на практиці з’ясовується, що місцева громада — це голова адміністрації, місцевий прокурор, місцевий начальник управління МВС і ще кілька впливових осіб. Саме їхні права будуть розширені. Тому не варто дивуватися, що завдяки збільшеним повноваженням ліс на Закарпатті рубатимуть ще активніше. Ось чому автономія університетів у сучасній Україні — це автономія зовсім не викладацько-студентських колективів, а вузького кола начальства.
Припускаю, що Лілія Гриневич цілком щиро хоче змін у підвідомчій їй галузі. Однак такі зміни потребують вельми значних ресурсів, без яких розмови про реформи залишаться балаканиною, якої за 25 років освітяни й науковці наслухалися досхочу.
Такі зміни не можна реалізувати на рівні тільки МОН. Це фундаментальне загальнодержавне завдання. А президентові України, уряду реформаторські ідеї пані Гриневич, вочевидь, глибоко байдужі. Без грошей та організаційної підтримки влади всі її плани лишаться особистою романтичною забаганкою. А нам реально замість реформ запропонують чергову бюрократичну колотнечу.