А днями зі стін столичного Українського дому (нагадаю, колишнього Музею Лєніна — у місті, де Лєнін до того ж ніколи не був) почали відколупувати мідяні барельєфи з революційними солдатами, героїчними робітниками, самовідданими колгоспниками, одухотвореними інженерами, і тут таке почалося! Варвари! Пальміра! «ІДІЛ»!
Ініціатор очищення, директор Українського дому, звісно, той ще поціновувач! Зрозуміло, що коли проводиш у себе в культурному закладі по черзі «ярмарки товарів широкого вжитку» й «фестивалі нерухомості», хочеться у вільний від основної роботи час вихлюпнути громадський темперамент. Але й аргументи тих, хто закликає залишити все, як є, не витримують критики: нічого, мовляв, страшного в цих монстрах немає (від себе заперечу: вони всі страшні, немов смертний гріх), прямо й безпосередньо ознак тоталітарної ідеології нібито не містять, а написи… Ну й що, Аврора — це, як відомо, римська богиня світанку, а «учиться, учиться и еще раз учитися» — актуальне гасло в світлі реформи освіти.
Потураючи власному мазохізму, поліз у першоджерела: «Задача состоит в том, чтобы учиться… Союз молодежи и вся молодежь вообще, которая хочет перейти к коммунизму, должна учиться коммунизму… Естественно, что на первый взгляд приходят в голову мысли о том, что учиться коммунизму — это значит усвоить ту сумму знаний, которая изложена в коммунистических учебниках, брошюрах и трудах. Но такое определение изучения коммунизма было бы слишком грубо и недостаточно… Когда нам говорят о нравственности, мы говорим: для коммуниста нравственность вся в этой сплоченной солидарной дисциплине и сознательной массовой борьбе против эксплуататоров.» Задачи Союзов молодёжи (Речь на III Всероссийском съезде РКСМ 2.X.1920 г.). Ленин В. И. ПСС, т. 41., с. 298—313. Справді, що ж тут такого токсичного?
Читайте також: "Шкіра"
Менш за все я хотів би виставляти своїх опонентів ідіотами. Вони мають рацію, коли кажуть, що неможливо стерти всі сліди комуністичного, а до того ще колоніального панування, якщо це послідовно зробити, на місці країни залишиться дірка в землі. Проте стверджувати, що всі ці зірочки й прапори давно втратили свою сакральну силу й тепер це деталь пластичного ландшафту, нейтральний місцевий колорит, — звичайне лукавство. Саме вони, ті символи, є частиною все ще живого квазірелігійного культу, невід’ємним естетичним та ритуальним атрибутом російських варварів і місцевих колаборантів, єдина мета яких — повернути нас у тепле, м’яке, смердюче лоно СРСР. Саме під цими символами — рєволюция-індустріалізация-дєди воєвалі-космос-олівьє — вони вбивають щодня українців і все ще готуються до визвольного походу на Новоросію. «Радіти рано: ще живе нутро собаче, яке усю ту нечисть породило» (Бертольд Брехт, пер. Володимира Митрофанова).
Можна зрозуміти почуття тих, для кого Музей Лєніна перебуває в одному колі спогадів із велосипедом «Орлёнок» і морозивом «Ленінградське» за 22 копійки — на паличці, в шоколаді, таке смачне… Щаслива юність, радянський гімн із радіоточки, прийом у комсомол, і десь буквально поруч перші джинси, перший ковток поганого вина, перший поцілунок. У мене асоціації важчі: гранітно-мармуровий зикурат Музею Лєніна вкопали точнісінько на місці будівлі колишнього готелю «Європейський», де я в дитинстві прожив якийсь час. То був дивом уцілілий фрагмент попереднього, докомуністичного життя — спотворений, занедбаний, запаскуджений, але все ж таки співмірний людині. Для мене брєжнєвсько-щербицькі (а до того сталінські) монументальні практики — наочний приклад руйнування залишків більш-менш гуманного середовища, а пам’ятки пізньої совітської доби водночас отруйні й потворні. Отруйні й потворні, не знаю, що більше.
Читайте також: Декомунізація=дерусифікація
Навколомистецька спільнота, або, ширше, освічений клас, перебуває у розпачі стосовно перших наслідків закону про декомунізацію, не визнаючи, що ексцеси «людини з болгаркою» або «людини з відбійним молотком» — прямий результат їхнього небажання сформувати спільне бачення, що ж робити зі слідами комуністичної епохи. Передбачалося, що хтось інший згори — мерія, Мінкульт, президент — вироблять концепцію якогось там музею тоталітаризму. Або що проблема збереження пам’яток, а там серед зловісного мотлоху трапляються справжні шедеври (той самий пам’ятник Щорсу), розсмокчеться сама собою. Не розсмокчеться. І це завдання не лише організаційне, а передусім концептуальне, стратегічне, про що поговоримо за тиждень.