Боротьба з корупцією — одна з найбільш висвітлюваних тем і в чеських ЗМІ, тому їхню увагу не міг оминути факт виходу книжки французького юриста й соціолога П’єра Лакума «Соціологія делінквентних еліт: від кримінальності «білих комірців» до політичної корупції».
У своїй роботі автор спирається на результати масштабного дослідження сприйняття корупції та економічної й фінансової злочинності, яке він проводив у Національному центрі наукових досліджень. Вдалим доповненням виявилося й співавторство професорки кримінології Карлі Неґелс.
Соціологія оцінює еліти за тим самим принципом, що й усі інші групи. Здебільшого їхні дії повністю відповідають їхній ролі, проте в певний момент може дійти й до порушення закону. Ці порушення часто пов’язані зі структурою та системою організації, у якій перебувають еліти. Наприклад, афера концерну Volkswagen. Ще 10 років тому керівництво компанії навряд чи погодилося б на введення на своєму підприємстві системи, що ґрунтуватиметься на відвертому обмані. До такого рішення інженерам довелося вдатися через те, що вони були змушені протистояти великому економічному та конкурентному тиску системи охорони довкілля.
Досить схожа ситуація і в політиці. Звісно, історії відомі імена кількох бандитів, кримінальні дії яких є невід’ємною частиною їхньої політичної концепції, однак це радше винятки з правила. Здебільшого ж ідеться про людей, які хочуть балотуватися, а для цього їм потрібні фінанси. Така ситуація може підштовхнути політиків до порушення закону. І хоча уряди мають певні механізми для контролю, їх усе одно можна оминути. Якщо ж політики порушують закон, здебільшого йдеться про зловживання слабкими місцями організації та її структури, а не про індивідуальний моральний профіль конкретного діяча.
У кримінальних діях політиків і менеджерів великих компаній знаходимо цілу низку спільних ознак. Перша — багато спеціалістів із кримінології та кримінального права не вважають махінації у фірмах чи в політиці справжніми злочинами. На їхню думку, такі дії не становлять небезпеки, не завдають шкоди, не лишають по собі жертв. Друга схожість — відповідальність за порушення закону лежить здебільшого в системі їхньої організації, чи то йдеться про політичну партію, чи то про управління концерном. Адже завжди дуже складно, а іноді й неможливо визначити провину конкретної людини, яка приймала рішення. Так, стосовно колишнього французького президента Ніколя Саркозі ведеться слідство у справі щодо перевищення бюджету передвиборчої кампанії на 15–20%. Саркозі на свій захист каже, що він був президентом, а не бухгалтером, тому не приймав рішення про перевищення витрат. Однак якщо не він, то хто? І третю схожість ми вбачаємо в покаранні. Сучасна Європа дуже толерантна, аж м’яка. У США покарання набагато жорсткіші, а останнім часом активно практикуються високі штрафи, суму яких розраховують залежно від обороту підприємства. Популярна й заборона на ведення підприємницької діяльності на території США, а також заборона обиратися та перебувати на керівних державних посадах. Досить схожа реакція ЗМІ та громадськості на скандали еліт. Спочатку матеріалами про них заповнені всі випуски газет і телебачення, однак із часом інтерес громадськості поступово згасає, аж доки повністю не зникне. І на наступні вибори політики йдуть «чистими», мов «слово Боже», і ніхто вже не пам’ятає про колишні махінації та фінансові афери, у яких вони фігурували.
Винуватці серед політиків та менеджерів використовують кілька ефективних технік, за допомогою яких їм вдається послабити антикампанію проти себе. Йдеться, зокрема, про заперечення своїх дій. Не нехтують і прагматизмом, коли, наприклад, стверджують, що мета виправдовує засоби: «Може, ви хочете, щоб Mitsubishi перемогло Volkswagen? То ми вам усе зробили». Активно використовуються й посилання на геополітичну боротьбу держав, під час якої всі зазвичай порушують правила, а той, хто цього не робить, програє. А вони ж не хочуть знову програти свою країну.
У всіх країнах ЄС велику увагу приділяють саме проблематиці кримінальності політиків і «білих комірців». У Франції 2010 року було сформовано новий орган під назвою Вище управління транспарентності в політиці, який, зокрема, контролює власність і фінансовий стан усіх членів уряду та депутатів.
Нам, громадянам, не лишається нічого іншого, як не дати себе «отруїти» і втомити. «Маємо бути активними, бо станемо радіоактивними!»