Тільки з початку XXI століття фахівці налічили у світі понад 60 збройних конфліктів, зокрема й за участю країн НАТО. Просто ці зіткнення відбуваються на периферії уваги CNN, тож щоразу здається, що це десь далеко від нас, а палаюча Сирія, між іншим, — це лише 870 км від українського кордону, у півтора раза менше, ніж від Ужгорода до Луганська. Ну й Луганськ із Донецьком, звісно, але про них ми теж не пам’ятаємо 24/7, принаймні не всі ми…
Військова справа завжди вважалася престижним, почесним заняттям, військові видатки — пріоритетними, військова міфологія — базовою частиною свідомості. Нас як біологічний вид не змінили ані умовиводи Руссо і Канта, ані гасла хіпі «Make love not war». Доки на планеті існує бодай один не лише авторитарний, а просто безвідповідальний режим, організовані вбивства собі подібних виключити неможливо.
В Україні війна, і триватиме вона доти, доки поруч із нами буде розумово нестабільний сусід. Вона висмоктуватиме всі соки з економіки, гальмуватиме вбудовування в глобальну взаємодію, виправдовуватиме всі «косяки» влади. Дедалі більшатиме на вулицях інвалідів, і їхній вигляд ставатиме дедалі звичнішим. Міцнішатиме «синдром повернення»: юнаки, які провели рік в окопі, бачили щодня чужі смерті й убивали самі, знову й знову переконуватимуться, що вдома вони нікому не потрібні. Хтось не знаходитиме собі місця в мирному житті й піддаватиметься спокусам миттєво вирішити свої проблеми за допомогою зброї, а зброї в країні вже незліченна кількість. Ще рік тому здавалося: ось повернуться з ротації досвідчені, рішучі та мудрі хлопці й візьмуть під контроль продажну владу. Наразі ніякого ефективного громадського контролю з боку фронтовиків не спостерігається, а відбуваються, навпаки, силові акції біля Верховної Ради (про гранату забули?) й у суді, де відповідають за свої «художества» колишні менти, вони ж добробатівці.
Так, нас захищають герої, але герой і святенник — різні поняття. Він може ризикувати своїм життям заради нас — а заради кого ж іще? — і водночас займатися дрібним (а подекуди не таким уже дрібним) мародерством, «кошмарити» місцеве населення й патронувати «контрабас». Усі, хто так чи так стикався з проблемою, знають, що вугілля й метал «звідти», а деревина, ліки, харчі «туди» перетікають не крізь дірку в просторі/часі, а через конкретні пункти пропуску, які контролюють відповідні підрозділи ЗСУ та МВС. Окремі кричущі випадки, коли вояки на дозвіллі розбирають іригаційні системи й пускають через лінію фронту на брухт, теж не варто б замовчувати.
Читайте також: Гібридне загострення
Війна загартовує, але частіше псує характер і деформує особистість. Вона на певний час дарує ілюзію сенсу життя, щоб потім безжально поставити перед невигаданим та невблаганним порядком денним, і це стосується як окремого солдата, так і суспільства загалом. І суспільство втомлюється. Хотілося б, щоб у нас, як у Ізраїлі, людині в уніформі поступалися місцем, пригощали її кавою, проводжали усмішкою, але не з нашим щастям. Волонтерам чимдалі важче збирати гроші на протези та реабілітацію, редактори телевізійного й друкованого «глянцю», не червоніючи, заявляють, що споживач утомився від інформації з фронту, а Національна спілка журналістів України веде під егідою ОБСЄ «діалог» із Союзом журналістів Росії на предмет подолання «мови ворожнечі», і це не жарт.
Читайте також: За що воюємо? Політики vs тероризм
Ми катастрофічно, ганебно мало знаємо про війну. Наші уявлення про неї визначаються в найкращому разі підручником, у найгіршому — радянськими міфами про «Вєлікую Отєчєствєнную». Авжеж, було б чудово раз і назавжди відмовитися від російського газу й палива для АЕС, але спитаймо себе: чи готові ми сидіти без світла? Психологічно мені теж було б комфортніше знати, що ми розірвали дипломатичні відносини й оголосили воєнний стан, але що це нам дасть, окрім примарного почуття визначеності? Харчі й пральний порошок за картками, конфіскацію автівок на потреби фронту? А чи готові ми до бомбардувань Києва, Харкова, Дніпра, Маріуполя? А ракету в бік Запорізької АЕС не хочете?
Українці загалом були не готові до війни, і це непогано нас характеризує. Але через два з половиною роки після її початку варто було б уже навести фокус. Цей дощ надовго. Нам із цим жити. Ніякий Захід нас не врятує, і не тому, що Порошенко поганий і реформи не відбуваються, а тому, що в них своїх проблем не бракує. Ми самі. У нас немає союзників — тільки наші предки, які мріяли про свободу, і наша відвертість перед самими собою. Час дорослішати.