І тут доведеться згадати, що Євромайдан за своїми інтенціями був дуже різним. Його об’єднала ненависть до безкомпромісно аморальної влади на чолі з жадібним до наївності упирем, себто імпульс заперечення. Позитивна програма, своєю чергою, була геть неявною, хоча від самого початку й до кінця все проходило під зоряним прапором Євросоюзу. Дуже добре пам’ятаю розгублення на початках, у перших числах грудня, коли з’ясувалося, що Майдан — це, виявляється, реальні сотні тисяч активних громадян, а позитивної програми в політиків на трибуні немає — тільки загальні гасла, і тоді кілька «розумників» під сценою на колінці написали покрокові вимоги, які стали планом дій аж до чергового загострення. Пам’ятаю, що оратори, котрі діставалися мікрофона, ретельно адаптували свої платформи згідно з настроями колективного розуму Майдану й промова якоїсь Фаріон звучала так обтічно, що її спокійно можна було б надрукувати на сайті середньоєвропейських лібералів. Насправді всередині цього живого організму були самообмеження, які зводили до колективного знаменника позиції лівих і правих, радикалів і консерваторів, обережних і безбаштових. У результаті крім загальних гасел ми так до кінця й не усвідомили, чого ж хотів той Майдан. Банду геть? Без питань. А що далі?
Конфлікт між «європейськими цінностями» — узагальнення, яке вимагає дуже детального проговорення й усвідомлення, — та прагненням будь-що досягти справедливості (й при цьому бажано фізично вціліти, не поступаючись гідністю) було закладено ще тоді. Під тиском подальшої війни на виснаження й винищення він ніяк не розв’язався сам собою. Ми хочемо запровадження чітких непорушних правил і паралельно рішучих змін за принципом революційної доцільності. Ми вимагаємо дотримання законів і водночас якнайрішучішого їх порушення в разі необхідності (?).
Реакція громадськості на колізію з призначенням нового генпрокурора, який нібито має всі якості, щоб посадити «двох найкращих друзів» і покарати винних у розстрілі Небесної сотні, демонструє саме таке роздвоєння: від суспільства був чіткий запит на прояв політичної волі, але щойно таку волю, аж до ламання Ради через коліно, було продемонстровано, feedback надійшов, м’яко кажучи, далекий від захоплення.
Друга суперечність полягає в тому, що ми вимагаємо всього й разом від влади як чогось принципово окремого від нас самих. У цьому сенсі сприйняття влади не змінилося ані на йоту. Політика залишається для українця зовнішньою і чужою обставиною життя. Я знаю лише один політичний проект умовно національного масштабу, який виріс знизу, з руху громадських активістів, і не сказати, що він має всенародну підтримку.
Інакше кажучи, ми досі делегуємо вирішення наших проблем доброму цареві, якого автоматично починаємо ненавидіти в момент його появи на троні. Петро Олексійович Порошенко, зокрема, є носієм звичайних людських слабкостей, які він нав’язав нинішній українській політиці: ревнощі, недовірливість, самовпевненість, зверхність, схильність вирішувати проблеми під килимом, але не люблять його не за це, а буквально за те саме, за що його два роки тому обрали в першому турі.
Я не до того, що народ має висловити одностайний одобрямс — ми, слава Богу, не Росія, нам це не загрожує. Навпаки, справжня підтримка влади в українському варіанті — це безжальна, але продуктивна критика, акцент на порядку денному, вимога негайної комунікації, але не пошуки мільйонів у легального мільярдера.
Читайте також: Мистецтво «компромісу»
Можливо, брак конструктиву частково пояснюється тим, що сили й увага найактивнішої частини суспільства були прикуті до війни, до допомоги фронту й безпосередньої участі в захисті країни. Не виключено, що тактика постійних збройних провокацій у замороженому конфлікті з боку Кремля має на меті, зокрема, якраз зв’язати руки громадянському суспільству, відволікти його від формулювання запиту на конкретні перетворення на противагу опортунізму ситих еліт та деструктивній агресії охлосу.
Так чи так, але в мене немає для вас іншого народу, як і наразі інших політиків. І я ані на мить не забуваю, що, згідно з березневими соціологічними опитуваннями КМІСу, якщо вже йдеться про заміну лідера, за спиною президента-кондитера загрозливо бовваніє жінка з косою, а за нею — хлопець із вилами. Про потенційний ландшафт гіпотетичного наступного парламенту я вже мовчу, там суцільні вишки Бойка.