Понад те, якщо постфактум у процесі роботи над текстом виявиться, що є потреба уточнити деталі або поставити додаткові запитання, варто лише зателефонувати чи написати листа його помічникам, і вони зроблять усе, щоб упродовж кількох годин допомогти. Міністр може перебувати хоч на краю світу, але вам дадуть його мобільний номер, повідомлять, коли в нього вільна хвилинка в графіку, і він без проблем підніме трубку та поспілкується.
Це, так би мовити, власний нещодавній досвід, який, шокуючи, дисонує з усім попереднім досвідом спілкування з українськими чиновниками та політиками. І насправді це не лише приємний виняток, а радше правило, до якого дуже швидко звикаєш там, за кордоном, але якого навіть не сподіваєшся побачити на батьківщині. Схожий досвід я мав і в інших країнах, але досі не перестаю цьому дивуватися. Хоча, на щастя, іноді дивуватися доводиться і в Україні. Є чиновники чи політики, з якими працювати також доволі легко, вони адекватні. Але для наших реалій це все ж таки радше виняток.
Візьмемо до уваги, що йдеться про стосунки можновладців із представниками ЗМІ. Тут є певні особливості. Знаю, скажімо, мера одного з міст, який не особливо закритий від преси, але для простого смертного побачення з ним коштуватиме, за місцевими переказами, п’ять тисяч гривень. Можливо, це байки тих, кому не пощастило потрапити на аудієнцію, але все ж вони цілком схожі на правду, бо нічого дивного в таких стосунках із власним народом для українських чиновників немає. Майже кожен може поділитися огидними історіями про спілкування з усіляким клерками, починаючи з начальників ЖЕКів, потрапити до яких іноді коштує цілого міха нервів, і закінчуючи звичайнісінькими клерками з усіх можливих управлінь та контор, які промишляють продукуванням таких життєво необхідних у певні моменти довідок. Але спілкуватися — це ще півбіди. Достукатися, змусити почути й відреагувати — ось основна халепа для громадянина. У більшості випадків отримати хоч якийсь результат, окрім відписок, відмовок і мовчанки, майже неможливо, а витрясти його тим паче.
Читайте також: Лінас Лінкявічюс: «Немає причин переглядати санкції стосовно Криму»
Чому так? Адже хто такий, за великим рахунком, працівник ЖЕКу, мер чи міністр? Це людина, яку суспільство призначило на посаду, щоб вона за винагороду керувала певними процесами. Чому, наприклад, мер Лондона може собі дозволити їздити на роботу на велосипеді, а мер Києва пересувається машиною представницького класу та ще й із супроводом? Чим один кращий від іншого? Та й Бог з ним, із мером Києва. Іноді голова сільради напіврозваленого села заткне за пояс своєю крутою тачкою будь-якого середньої руки європейського бізнесмена. І не варто питати, звідки в нього на це гроші, бо не в грошах, виявляється, щастя, коли в тебе є влада і всілякі ниточки. Але їм там, у Лондоні, того не зрозуміти.
Мені завжди було щиро шкода людей, які вершать долі мільйонів, але змушені жити фактично в золотих клітках під пильним наглядом бодігардів, відмовляти собі у звичайних людських радощах, як-от банальна прогулянка містом, походи по магазинах, сидіння на лавочці в парку. Це, мабуть, важко, але то їхній вибір. А коли не вибір, то правила, які вони погодилися прийняти, щоб жити в шоколаді. Так, вони відриваються, коли виїздять за кордон, де їх ніхто не знає і де можна собі дозволити значно більше, ніж удома, але це збочення.
Справа в традиціях, місцевих особливостях, політичній культурі? Напевне, всього потроху. Але головне, мабуть, усе ж рівень розвитку суспільства й той ментальний шлейф, що тягнеться звідкись із незапам’ятних часів, коли правило «я начальник, ти дурень» було фундаментальною основою існування суспільства.
Навряд чи, змінюючи законодавство й прописуючи в ньому демократичні механізми участі громадян у роботі влади, можливо щось змінити. Я в це не вірю. Не вірю і в прозорі стіни офісів, де чиновники сидітимуть мов під мікроскопом, у добровільну згоду політиків і бюрократів в один момент змінитися й почати жити по-новому, відкинувши давні звички, не вірю, що ціла армія клерків раптом погодиться жити лише на зарплату й відмовиться використовувати свою хай і нікчемну, але все ж перевагу над іншими. Це не працює. І, на жаль, не працюватиме, доки не зміниться решта суспільства, що звично якось викручується, нарікає, критикує, але, коли дуже треба, робить так, як простіше. Інакше кажучи, не вірю, що горбатого могила виправить.
Читайте також: Утрачений імідж
Бо що таке доступність і відкритість влади? Це передусім відсутність рабського страху. Коли тобі нічого приховувати, у паперах чисто, жодного компромату, жодного лівого квадратного метра на дружині чи тещі або вкраденого гектара. Тоді тобі нічого боятися ходити вулицями без охорони. І водночас це відсутність трепету й страху перед начальником, який захоче — дасть, а захоче — ні. Але, на жаль, це не про нас і не цього разу.
Я бачив, як на подвір’ї резиденції болгарського президента місцеві пацани каталися на велосипедах, і зовсім цьому не здивувався, бо то нормально. Але, напевно, якби побачив щось схоже в нас, точно ущипнув би себе, щоб прокинутися…