Перша загроза сама по собі має універсальний характер: споживач дедалі послідовніше переходить від традиційних способів транспорту контенту до інтернету, і мало хто розуміє, як ці відносини перевести в економічну площину. Монетизація електронних ЗМІ відбувається в усьому світі суперечливо й не надто успішно, тим часом паперові видання змушені або кардинально зменшувати видатки, або взагалі закриватися. В Україні цей процес не такий болючий, бо в нас досі не було й немає так званої якісної преси – видань на кшталт Times, Washington Post, Le Monde і Frankfurter Allgemeine. Відставання тут може бути якраз запорукою подальшого розвитку (як і в усіх кризах у принципі), якщо у світі буде знайдено надійну технологію окупності інтернет-ресурсів.
Другий негативний фактор – війна та економічний обвал. Рекламний ринок за останні два роки просів щонайменше на 75%, і хоча доходи від реклами не були, делікатно кажучи, єдиним джерелом існування наших каналів, станцій, газет та часописів, утримувати їх стає дедалі дорожче. Своєю чергою, власники-магнати вже не можуть собі дозволити витрачати такі шалені кошти на годування придворних ЗМІ, у них для цього елементарно немає грошей. Тому вже в найближчі місяці слід очікувати банкрутства одних видань і суттєвих скорочень персоналу та зменшення заробітної плати в інших. Не виключене також «укрупнення» споріднених редакцій, якщо на це піде менеджмент. Масштаби процесу наразі неможливо оцінити, але уникнути цього навряд чи вдасться.
Читайте також: Україна: європейська історія успіху
Якщо розглядати конкретно телебачення, то сюди додається неможливість або ускладнення використання продукту з РФ. Сидіння на голці російських серіалів і форматів розпестило продюсерів, позбавило їх м’язів й у фіналі поставило перед нелегким питанням: а чим узагалі заповнювати ефір? Гроші на виробництво суто українських програм у тих самих обсягах взяти ніде, потужностей і кадрів, м’яко кажучи, теж бракує, а відмовлятися від розважально-пропагандистської моделі, у якій ТБ закостеніло впродовж того ж таки останнього десятиліття, також важко – по суті, доведеться будувати галузь із нуля.
Ще одна загроза наявній моделі – майбутня «прозоризація» всіх власників ЗМІ. Одна річ – просто читати стрьомне видання, зовсім інша – знати, що воно належить умовному Клименку. Ефект впливу незрівняний. Не можу втриматися від суб’єктивного міркування: не маючи під рукою даних моніторингу, пошлюся на особисті відчуття: магнати відносно (відносно!) мало користувалися своїми медіа-інструментами під час останніх місцевих виборів, віддаючи перевагу примітивнішим засобам дуріння електорату, як-от зовнішня реклама, прямий підкуп, будівництво дитмайданчиків тощо. А якщо вони самі не вірять в ефективність власної зброї, нащо на неї витрачатися?
Одне слово, вся наявна, з дозволу сказати, економічна конструкція вітчизняної преси летить шкереберть. На цьому тлі такими дрібницями, як нещодавно ухвалений закон про роздержавлення низки газет, можна взагалі знехтувати. Трохи цікавіше стежити за створенням суспільних телебачення та радіо на базі динозаврів НТКУ, НРКУ та ОДТРК. Теоретично вони можуть стати гідними конкурентами недосконалим олігархічним рупорам в інформаційному просторі, але тільки в тому разі, якщо буде знайдено алгоритм їхньої взаємодії з елементами громадянського суспільства.
Читайте також: Україна народилася заново
Найцікавіше, що можна виокремити серед перерахованих різноспрямованих векторів, – це підвищений попит на правду в активної частини глядачів, слухачів і читачів. Частково він задовольняється соцмережами й блогами, частково – ліченими виданнями з багаторічною репутацією, частково – зовсім новими інтернет-ресурсами, частково – тими ЗМІ, які постали буквально напередодні Майдану. Об’єднує їх спосіб взаємодії з аудиторією як стосовно змісту, так і стосовно фінансування. Вже не є унікальними прецеденти ресурсів, які існують виключно на засадах краудфандингу.
Зрозуміло, що це не засади й це не економіка, але їх можна розглядати як базу для принципово нових соціальних практик у разі, якщо суспільна апатія вкотре не загасить чималий потенційний попит на якісну журналістику. Так чи так, а без активних професійних ЗМІ з патріотичною позицією жодні демократичні перетворення в країні неможливі, і саме медіа-спільноті доведеться довести це суспільству, бо більше немає кому.