Читач «Українського тижня» пам’ятає Олену Чекан за її яскравими, небайдужими й завжди несподіваними публікаціями. Це той випадок, коли градус автора й пульс матеріалу збігаються абсолютно. Уявити журнал без її інтерв’ю, репортажів і коротеньких замальовок важко, хоча… ну ось же ж, виходимо.
Тепер ім’я Чекан – вже частина історії української журналістики. І майбутні дослідники, напевно, дуже дивуватимуться, дізнавшись, що Олена Василівна не те, що не фаховий журналіст, а взагалі, грубо кажучи, дилетант, до того ж російськомовний. Що ж, її доля й життєвий вибір повторюють маршрут багатьох українців, які знайшли шлях до себе завдяки Незалежності.
Вона в юності мріяла стати актрисою й нею стала. Народжена в Україні від киян у кількох поколіннях, вона поїхала підкоряти Москву й таки підкорила, вступивши в театральне училище при театрі Вахтангова, знамениту «Щуку» – один шанс із тисячі. Далі перед темпераментною, розумною й, що вже там казати, дивовижно красивою дівчиною були ніби відкриті всі сцени, всі знімальні майданчики. Завадила ригідність характеру, бо кар’єра зірки в ті часи вимагала певних компромісів, для Олени неприйнятних. Кинувши московський бомонд (справжній бомонд, crème de la crème столичної артистичної тусовки), вона повертається до рідного міста, але залишається, безумовно, звичайною російськоцентричною людиною, зав’язаною на російській літературі, російських традиціях, російській шкалі цінностей. І тільки по мірі дорослішання в ній прокидається тяга до коріння. Як раніше, в Москві вона намагалася позбутися найменших ознак «малоросійської» вимови, з якої в білокам’яній незмінно кепкували, так тепер вона занурюється в українську культуру, літературу й, звісно, мову, піддаючи ревізії все, що здавалося непохитним. І стає повноцінним українським інтелектуалом.
Іспит трапився невдовзі: Олена Чекан прийшла на канал «1+1», який тоді ще не був таким гламурним, зі сценарієм документального фільму про Шевченка. Я мало знаю авторів, які беруться за тему, вивчивши, наскільки це взагалі можливо, геть усе про предмет розповіді. Всі факти біографії, всі постаті, всі контексти, тим більше тексти – до останньої літерочки, до коми, до титли. З Шевченком це було важко через неосяжність матеріалу й водночас легко, бо масштаб особистості Поета, його харизма, його шарм могли відкритися, хай як дивно, саме фаховій акторці, яку навчали перевтілення, вживання в іншого. Герой документального серіалу «Мій Шевченко», до якого мені теж випало бути причетним, виявився передусім живим, справжнім, привабливим і безумовно геніальним.
А потім перегорнулася ще одна сторінка: Олена Чекан прийшла до «Українського тижня». Про вік жінки, тим більше актриси, звикли не згадувати, але тепер все в минулому, і скажіть відверто: хтось може пригадати прецедент, щоби людина ставала репортером – без освіти, без найменшої підготовки – в шістдесят років? Я більше прикладів не знаю. І не просто репортером: Олену Василівну кидали на амбразуру, коли тема була складна, коли матеріал непідйомний, коли до об’екту, точніше, суб’єкту нашого інтересу важко достукатися. Вона брала інтерв’ю в політиків, дипломатів, науковців, митців, колишніх шпигунів, священиків, колег-журналістів, і жодного разу не виникало відчуття, що інтерв’юєр не на рівні співрозмовника. Виявляється, можна обійтися без Інституту журналістики, якщо маєш культуру, досвід і переконання. А навчаються в дорослому віці швидше.
Життя журналіста коротке – в тому сенсі, що дуже рідко трапляється, коли тексти переживають автора. В кращому разі залишається ім’я, та й те ненадовго. Винятків буквально одиниці. Через два роки після того, як життя Олени Чекан перервала хвороба, виявилося, що на її спадок досі є попит! В австрійському видавництві Der Konterfei вийшла книжка «У пошуках вільної України» – її інтерв’ю, в різні часи надруковані в «Тижні». Андре Ґлюксман, Вацлав Гавел, Томас Венцлов, Ален Блюм, Кшиштоф Зануссі, Валентин Сильвестров, Ахмед Закаєв… У цієї книжки один плюс і водночас мінус: її видано англійською. Тепер у великому світі інтелектуали, які сидять на голодному пайку щодо якісної інформації з України й про Україну, матимуть поживу. Мінус наразі в тому, що в оригіналі такого видання ще нема. Тимчасом, як паліатив… Заходимо на сайт «Українського тижня», забиваємо в пошуковик «Олена Чекан»… Добридень, Олено Василівно!