Такі дебати відбуваються виключно тому, що ми виграли холодну війну. Якби тоді обрали сучасний підхід, історія склалася б зовсім інакше: ми не врятували б Західної Європи, що й казати про Західний Берлін. Навіть не намагалися б протидіяти комунізму і, як наслідок, зазнали б поразки.
Фанфаронство Росії в питанні ядерного арсеналу видається тривожним. Путін та його високопоставлені посіпаки регулярно згадують про російську ядерну зброю на публічних і приватних зустрічах з іноземними діячами. Невгамовний Владімір Жиріновскій нещодавно висловив ідею, що можна скинути ядерну бомбу на Босфор і знищити Стамбул. Інші ядерні держави такого собі не дозволяють. Навіть Іран досить стриманий у риториці щодо гіпотетичного ядерного арсеналу.
Крім того, під час холодної війни ми справді впритул наблизилися до ядерного конфлікту. Та епоха змусила нас засвоїти безліч уроків стосовно політики стримування: вона включала контроль над озброєннями, міжурядові гарячі лінії із цього питання, заходи для зміцнення довіри й дипломатію. Небажання Росії повертатися до цих інструментів викликає тривогу. Крім того, росіяни цілеспрямовано руйнують залишки стратегічної стабільності часів «медового місяця» Заходу і Сходу, який поклав край холодній війні.
Однак найголовніше те, що стримування працювало й досі працює. До того ж нині краще, ніж будь-коли. Сполучені Штати домінують у всіх складових військового спектра (від космосу до кіберпростору) завдяки традиційним і ядерним озброєнням. Західний альянс, сукупний ВВП якого сягає $40 трлн, а населення — 800 млн осіб, аналогічно. Тож Росія з її $1,7 трлн ВВП і населенням 140 млн осіб (причому обидва показники зменшуються), вочевидь, пасе задніх.
Читайте також: Реквієм по «Сатані»
Путін задерикуватий, але не божевільний. Він може бряжчати «ядерною шаблею», але реальна конфронтація із Заходом означає для нього неминучу поразку. Можна ще повірити в його погрози країнам Балтії (бо в моделюванні бойових дій, яке проводить Пентагон, росіяни завжди опиняються на балтійському узбережжі раніше за сили натовських союзників в Естонії, Латвії та Литві). Але тут треба дивитися на ширший контекст. Поки Захід реагуватиме на географічно обмежені провокації масштабніше, Путін буде безсилим. Він може залякувати нас лише тоді, коли створює конфлікт на своїх умовах, зводячи його до питання: «Чи ризикнете ви почати третю світову для захисту Естонії?».
Вочевидь, для більшості країн Заходу відповідь однозначна: «Ні». Але це відповідь на хибне запитання. Натомість нам треба встановлювати власні межі конфлікту. Наша зброя проти путінського режиму не має нічого спільного зі збагаченим ураном і ракетами. Натомість ідеться лише про ахіллесову п’яту Росії — залежність від західних фінансових ринків та систем. Путінський режим щороку краде у свого народу десятки мільярдів доларів і не наважується зберігати «брудні» статки в ненадійних вітчизняних інституціях. Багатії воліють вкладати гроші в потужні фінансові активи Заходу. Відплив капіталу з Росії сягає $100 млрд за рік.
Таким чином, у руках Заходу найкращий інструмент (якщо він готовий ним скористатися) проти військових залякувань РФ. Ми можемо заморозити, ба навіть конфіскувати кремлівські активи на Заході. Можемо піддати сумніву, а якщо треба, то й притягнути до відповідальності банкірів, юристів та бухгалтерів, які перекачують «нечисті» гроші через Відень, Кіпр, Лондон і Дубаї. Можемо ініціювати розслідування сумнівної діяльності росіян, що визначають ціни енергоресурсів на світових ринках.
Це не означає, що нам слід нехтувати військовими контрзаходами. Необхідно збільшити військову присутність у Польщі й країнах Балтії, а також подбати про тіснішу інтеграцію Швеції та Фінляндії, що не є членами НАТО. Нам потрібно вдосконалити розвідку (особливо в царині тактичної ядерної зброї), подбати про кібербезпеку, надійні економічні й політичні системи, здатні витримати гібридну війну, в якій поєднуються збройна агресія і санкції, пропагандистські атаки та цільове використання корупції.
Дивіться також інфографіку: Країни та атомна зброя. Атом у реакторах, ракетах і планах
Перелічені методи були застосовані в Україні й спочатку видавалися дуже успішними. Однак зрештою не дали бажаного результату. Росії не вдалося ані підбити російськомовні Південь і Схід країни на революцію, ані зламати українську армію (попри її жалюгідне командування та оснащення) й волю українського народу, ані скинути обрану владу.
Події в Україні мають стати для нас, сильніших і багатших країн, уроком: українці вистояли, бо не боялися. Ми програємо, тому що боїмося. Страх перед третьою світовою війною — елемент кремлівського психологічного арсеналу, котрий має вбити нам у голови думку, ніби опір є марним і ризикованим.