Вміння робити красиву картинку стало вже візитівкою нинішньої влади. Але в минулу суботу президент і Ко перевершили самих себе. Мені от цікаво, оголошувати про введення спеціального режиму безпеки в аеропортах в воюючій країні вже понад 1,5 року країні після терактів за сотні кілометрів від неї – це правильно? Тобто, щотижневі теракти до останнього часу не змушували до таких дій, а хай і страхітливий теракт, але за тисячу кілометрів від України – змусив?
Й от ще було б дуже цікаво дізнатися, чому треба виводити на вулиці столиці бронетехніку для патрулювання не після вибухів в Одесі чи Харкові, а просто через тренд у світі? Не тоді, коли вся країна захлиналася в істериці – а де ж та наша клята нова бронетехніка, ні. Я вже мовчу про ефективність боротьби з терористами-смертниками шляхом бронетранспортерів чи бронемашин. А от на камеру виглядає прекрасно, чи не так?
Чи треба прийти до посольства Франції, щоб висловити співчуття та покласти квіточки? Мабуть, так, це нормально для будь-якої людини з бодай хоч трохи не атрофованою здатністю до емпатії. Але ось ставати на коліна? В країні, де в цю ж ніч на фронті війни загинуло семеро бійців? А от на камеру західних телеканалів виглядає пречудово, чи не так? Не хочеться виглядати злопам’ятним, але я не пам’ятаю, щоб французи оголошували жалобу підчас Іловайську чи Дебальцевого. Так, вони й не мусили. Але їх позиція – «що то за Україна така, це ж далеко, десь біля Росії» – викликає набагато більше розуміння, ніж лицемірні розмазування сліз по щоках президента, який не подбав про те, щоб статус учасника бойових дій отримали хоча б всі ті, хто призивалися в перших двох хвилях мобілізації.
Читайте також: Хай живе стабільність!
Вся ця показушна скорбота від президента викликає до життя кілька дуже неприємних питань. Головне з яких наступне: то що ж первинне для нинішньої владної команди, піар чи реальні дії? Питання не банальне, адже повторюся – ми знаходимося в умовах війни, тому воно набуває гостроти леза. Й от всі вищевказані противності в умовах чергового загострення на Донбасі сприймаються вкрай погано, якщо не вороже.
Звичайно, можна вставати на коліна біля французького посольства, але це нічого не змінить в простому факті: та ж таки Франція як не бачила в Україні надійного партнера, так і не бачить до сьогодні. Й якби не дебільна політика Росії, то, боюся, ми би й далі залишалися під впливом північного сусіда. А головна причина недовіри Заходу до нас – це ось ці постійні вистави на камеру, які так прекрасно навчився робити нинішній президент. Замість реальних справ. Ні, може, звичайно, більшого, ніж він зробив, зробити було в принципі неможливо. Ну, якщо так, тоді горе нам всім.
Читайте також: Порошенко дав силовикам термінове доручення через теракти у Франції
Так, дуже гарно казати красиві слова про рух до майбутнього й народ, що себе захистив, але при цьому, дуже погано не робити, фактично, нічого для реальної люстрації та покарання діячів режиму Януковича, за що цей народ гинув. Дуже гарно плакати на камеру за французами в театрі «Батаклан», але дуже погано не помічати при цьому сотні тисяч проукраїнських біженців з Донбасу, яким держава так і не змогла нормально допомогти за 1,5 року. Я вже мовчу про відбудову зруйнованого житла на Донбасі, що має дуже важливу пропагандистську мету. Чи про нормальні виплати родинам тих, хто загинув на Сході.
Я це все до того, що красива картинка, яка поставлена на чільне місце нинішньою адміністрацією, починає приїдатися. Її вже не вистачає на те, щоб ніхто не задавав зайвих питань. На Банковій варто серйозно задуматися про те, чого вони прагнуть. Народ злий, і в картинку скоро вірити перестане, як і в картинні падіння на коліна. Як в старому анекдоті – президенту варто або хрестик зняти, або труси вдягти. А краще – просто зайнятися роботою, а не белькотінням на камеру.