Гостра й переконлива книжка Каспарова «Зима близько: чому Владіміра Путіна і ворогів вільного світу треба зупинити» не про злочинний режим, у тенетах якого опинилася Росія, а про боягузливий самообман Заходу, який відмовляється цей режим зупинити. У ній безліч алюзій до світу шахів. Каспаров пише: якщо гравець у сильній позиції, тобто готовий атакувати, але пропускає момент, неодмінно буде контратака супротивника, і дуже серйозна. Саме тому, вважає автор, найбільшої помилки Захід припустився задовго до приходу Путіна до влади в Росії 1999-го, коли не усвідомив масштабів і характеру перемоги 1991 року. Замість того щоб побачити в падінні комунізму тріумф демократії, верховенства права й свободи, а ще можливість завзятіше утверджувати наші цінності, ми заходилися примножувати капітал. На цю помилку наклалися нерішучість і пожадливість Заходу. Каспаров зауважує, що «західна риторика умиротворення створює самонакинуту петлю ментальної та моральної корупції: якщо почати зараз казати правду, доведеться зізнатися, що багато місяців до того брехали».
Читайте також: Що думає Путін
Він проходиться по розпаду Радянського Союзу і 1990-х, а далі докладно описує постать Путіна — колишнього кагебешника, який є набагато небезпечнішим суперником, ніж гадає більшість тих, хто ззовні системи. Його прихід до влади 1990 року мав стати оглушливим сигналом тривоги для Заходу — таким, якби до влади в Німеччині прийшов колишній офіцер гестапо. Каспаров описує й інші дзвіночки, які відтоді проґавив Захід. Обмеження свободи ЗМІ. Захоплення «ЮКОСа». Атаки на Естонію 2007-го й Грузію 2008-го. Цинічні маніпуляції з виборами 2008-го, щоб зробити Путінового «кореша» Дмітрія Мєдвєдєва фейковим президентом. Провал «перезавантаження» Обами, у межах якого до Росії ставилися як до морально рівноправної Сполученим Штатам. Напад на Україну й окупація Криму. Збитий MH17 і шквал брехні та окозамилювання.
Найгірше, на думку Каспарова, попереду. Кремлеві потрібен конфлікт із Заходом для підтримки машини, що дає змогу лишатися режиму при владі. «Коли немає справжніх виборів і вільних ЗМІ, єдиний спосіб спілкування з народом для диктатора — через пропаганду, а ствердження своєї влади — через регулярні демонстрації сили». Запобігти подальшому хаосу, який сіятиме режим, можуть тільки зовнішні гравці. Каспаров наполягає, що називати російську опозицію слабкою несправедливо. Як могла вона розвиватися, коли «доступ до ЗМІ закрито, ллються наклепи, мітинги забороняються, часто відбуваються фізичні розправи й рейди силовиків, не допускається до виборів. Який блискучий і майстерний меседж, який неймовірний лідер зміг би привести нас до влади за таких обставин?»
Так само іронічно автор пише про міф на Заході щодо популярності Путіна вдома. Якби він справді мав захмарні рейтинги, навіщо йому було б витрачати стільки часу на політичні махінації й усунення суперників? А те, що опитування, хоч і проводяться телефоном, не дають 99% підтримки Путіна, свідчить, навпаки, про відвагу росіян.
Не надто високої думки автор і про західних експертів, що спеціалізуються на Росії. Одні недооцінюють Путіна, розповідаючи про те, чого він нібито ніколи не зробить, замість того щоб реагувати на те, що він уже робить. Інші ж, навпаки, переоцінюють його, виставляючи генієм стратегії. Найкритичніше Каспаров висловився про лідерів своєї «названої батьківщини». Проґавивши 1990-ті, США дали маху й у перше десятиріччя XXI століття, погано спланувавши
інтервенцію в Іраку й Афганістані. В очах Путіна Барак Обама — єдиний реальний опонент. Однак Адміністрація Обами повсякчас хибно трактує дії путінського режиму, намагаючись вибудувати довіру у відносинах і знизити напруженість тоді, коли має дати рішучу відсіч на захист друзів та союзників.
Читайте також: Ціна Путіна
Гросмейстер, щоправда, визнає і власні помилки (зокрема, нетривку надію в ранні роки президентства Путіна на бажану стабільність Росії). Однак місцями книжка безжальна й не лишає простору навіть для незгоди зі щирих міркувань. Автор скрупульозно розписує події, ніби шахову партію. А реальне життя не таке чорно-біле. Зокрема, він не згадує деяких важливих позитивних новин: НАТО бере себе в руки. ЄС поклав край монополії Газпрому на енергетичному ринку. Захід починає усвідомлювати небезпеку російської пропаганди й полювати за брудними грішми кремлівських «братків». Цього, можливо, замало й запізно, але вже щось. Книжка була б переконливішою, якби разом із філіппікою Каспарова охоплювала ці моменти.
Та найбільша проблема в тому, що Заходу, про який мріє Каспаров, не існує. Тутешні політики, які можуть пропонувати грандіозні плани й відважне лідерство (на кшталт Джона Маккейна), не перемагають на виборах. Електорату демократичних країн більше до вподоби скромні очільники й спокійне життя, а не кров, піт, тяжка праця та сльози. А як відстоювати вільний світ, який не хоче відстоювати себе? Сподіватимемося, що книжка Каспарова стане бестселером.