У цьому плані найбільш промовистою є ситуація в Сирії. Адекватною відповіддю Заходу на розгортання кризи в цій близькосхідній країні 2011 року було б сказати РФ таке. Якщо вона хоче утримати свою вже не першої свіжості точку опори в Середземномор’ї, то має зробити все можливе, щоб режим Асада пішов на переговори з (на той час поміркованою) опозицією. Зробити становище Заходу більш упевненим міг би той аргумент, що Путін та його поплічники зберігають більшу частину своїх статків за кордоном і, якщо вони хочуть надалі користуватися благами світової фінансової системи, їм доведеться налаштуватися на те, щоб відігравати конструктивну роль у вирішенні інших проблем.
Захід (на додачу до численної решти помилок) цього не зробив. Це відкрило шлях до активізації «Ісламської держави Іраку та Леванту» («ІДІЛ») і страшних людських страждань, які й зумовили потік біженців із Сирії до сусідніх країн, а відтак до припливу мігрантів звідти в Європу.
Припускати, ніби Росія навмисне спричинила міграційну кризу в Європі, було б нерозважливо (і таке пояснення бачиться надто спрощеним). При цьому, щоправда, не слід забувати, що Греція, Македонія, Сербія і Хорватія — країни, де масштаби проникнення кремлівських спецслужб найбільші. Якби Москва хотіла пришвидшити потік мігрантів до Північної Європи, саме у згаданих країнах вона мала б можливості впливати на прийняття рішень, поширювати дезінформацію і створювати телегенічні постановочні сюжети.
Нерозважливо (і також надто спрощено) було б звинувачувати Росію і в загостренні ксенофобії в деяких «східних» європейських країнах. Утім, про зв’язки Кремля з ультрарадикальними партіями в усій Європі відомо дедалі більше, і не останньою чергою завдяки зусиллям блискучого українського дослідника Антона Шеховцова. Якби Росія хотіла через наплив біженців поглибити в Європі політичну поляризацію і створити обстановку недовіри, можливостей удосталь саме в цих країнах.
Безвідносно до міри впливу Москви на ситуацію в будь-якій із них факт залишається фактом: Європа переживає безпрецедентний розкол. «Східні» її представники не сприймають того, наскільки на них тисне Німеччина, а провідні держави Заходу — те, що в їхніх очах постає як небажання «східняків» співпрацювати з ними. Усі відчайдушно чекають якоїсь домовленості щодо Сирії, яка зупинила б потік біженців.
Читайте також: Генасамблея ООН: змагання ораторів
Однак насправді цього не станеться — так само, як втручання Путіна із приводу хімічної зброї аж ніяк не завадило режиму Асада нею скористатися. Нинішні міграційні процеси, поза сумнівом, змінять Європу — на краще чи на гірше, буде видно. Сьогодні в нас майже немає шансів їх зупинити (хоча можна зробити багато чого, аби вони виявилися нам корисними).
Але коли ще залишається якась надія, це краще, ніж коли її немає взагалі. Тож Європа і США нині готові прийняти режим Асада (прикриваючи такий варіант фіговим листком «тимчасовості»). Усе це, аби мати змогу надалі вдавати, ніби десь в осяжній перспективі є політичне рішення.
Читайте також: Світ про виступи Обами та Путіна на Генеральній асамблеї ООН та їх приватну зустріч після засідання
Альтернатив обмаль. Лідерства Сполучених Штатів практично не помітно. Останні 15 років західних інтервенцій у різних місцях, від Афганістану до Іраку та Лівії, видаються катастрофічними провалами. Участь Заходу, що знадобилася б для завдання поразки «ІДІЛ» та відбудови Сирії, видається неможливою як у політичному, так і у фінансовому чи військовому сенсі. Велике «досягнення» Заходу сьогодні полягає в тому, що на тлі його промахів Путін може набути образу відповідального державника, до якого ми у відчаї звертаємося по допомогу.
Ну а той може тепер виставити свою ціну. Якою ж вона буде?