Вони готові сісти за стіл хоч із Путіним, хоч із сепаратистами. Лижних інструкторів, щоправда, у цьому сезоні ще не траплялося. Але в разі чого — не здивуюсь. Якби виникла потреба, то вони й перед «ІДІЛ» виступили б ефектно: цитували б Коран, вправлялися б у східному плетінні словес. Коротше кажучи, перше позитивне враження справили б. Нинішня політична еліта народилася за столом переговорів: колись із Кучмою (він їй і тепер став у пригоді), потім із регіоналами, потім особисто з Януковичем — усі ж пам’ятають відчайдушні візити тодішніх вождів опозиції до межигірського Мінотавра.
І це лише переговори офіційні. А скільки їх залаштункових, підкилимних: з олігархами, що не люблять світитися, з політичними опонентами, з якими виявляється напрочуд багато спільного, між собою — про те, у чому ніколи не зізнаються публічно.
Зрештою, то і є політика. І без домовленостей тут нікуди. А в цивілізованому ХХІ столітті й поготів. Але є один напрям, де українська влада, яка всьому світові демонструє свій хист до конструктивних діалогів, виявляється дивовижно нездатною вести переговори з власним суспільством. Свідомо не пишу «з народом». Народ — поняття надто абстрактне, серед нього чимало представників, із якими, окрім про півлітри, й говорити нема про що. Є і такі, кому просто в кайф потролити владу, не бракує і тих, хто за гречку хоч за чорта з дияволом проголосує. Кажучи «суспільство», я маю на увазі його найактивнішу, небайдужу частину, яка йде все життя головною дорогою і зустрітися з якою геть нескладно. Було б бажання.
Одначе керманичі використовують хитру стратегію: ти активіст і бажаєш змін — гайда до нашого коша, стань одним із нас, тоді й поговоримо. Прикладів не забракне — забракне місця в журналі, щоб перелічити всіх, хто потрапив на цей гачок і став-таки «одним із них»: перемінився, перефарбувався, змирився, обтерся. Відбувається така хибна селекція: мовляв, найкращих активістів ми беремо до себе на Олімп, а якщо хтось там десь під Радою незадоволений, то це маргінали, які розхитують ситуацію на користь Москви. Красива риторика, а головне, переконлива.
Не треба бути великим фахівцем, щоб відрізняти фейкових протестувальників, які своїм виглядом виказують, що ніколи не отримали б валютних кредитів, за долю яких вони так вдавано вболівають, від справжніх мітингарів, чиї вимоги цілком реальні й злободенні. Українській владі всіх поколінь поталанило в тому сенсі, що в нас так і не постав повноцінний профспілковий рух, із яким, наприклад, на Заході урядовцям доводиться вести постійні, не вельми приємні переговори. У нас більше звикли до такого: якщо під Кабміном шахтарі стукають касками, то це чимось невдоволений Рінат Ахметов, отже, з ним і треба домовлятися.
Читайте також: Децентралізація. Перші кроки в конкретному регіоні
Українські активісти так і не оформились у якийсь чіткий рух, громадянське суспільство в нас досі характеризується словом «зароджується». Йому потрібен був час після Майдану, щоб перегрупуватися: хтось пішов на фронт, хтось став до роботи, бо лише чесною активністю не проживеш. Але неспокій та небайдужість даються взнаки: падають паркани на незаконних забудовах, викриваються величезні хабарницькі схеми й нелегальний бізнес, до маєтків регіоналів усе ще навідуються хлопці в балаклавах, блокуються шляхи на Крим. Кому, як не владі, вести діалог із невдоволеною активною громадою? Не заколисувати солодкими обіцянками, не відкуповуватись гречкою та дармовими концертами, а йти назустріч не дурнішому за тебе партнеру — до таких переговорів наші політики не звикли. Вони досі плекають надію на популізм: підвищення соцвиплат, облаштування дитячих майданчиків, скороспішний ремонт доріг (як-от у Миколаєві, де закатали в асфальт розвідний міст). Та всім цим не купити свідомого виборця. Тому політики воліють його не помічати, а натомість проводити більше зустрічей із пенсіонерами.
Придворні політтехнологи звикли годувати своїх сюзеренів тим, що знають як ніхто запити електорату. Вони, мовляв, нехитрі: хліба, видовищ і всього цього якомога більше. Та часом влада усе ж таки дізнається про правдиві потреби населення. Як засвідчила практика підписання електронних петицій до президента, громадян часто цікавлять зовсім не комунальні тарифи чи шенгени, а легалізація зброї, наприклад. Звісно, влада цей суспільний запит проігнорує із суто гуманних міркувань, але, сподіваюся, таки задумається над тим, чи не варто припинити імітацію діалогу із суспільством, де популярним є настрій посилити слово пістолетом.