Максим Бугрій науковий співробітник Міжнародного центру оборони і безпеки (Естонія)

Чи можна уникнути «глобального Мінська»?

19 Вересня 2015, 10:26

Новий «Віденський конгрес» саме зараз навряд чи можливий. Російсько-український збройний конфлікт піддав сумніву міжнародні безпекові договори, особливо ті, у котрих як суб’єкт братиме участь РФ.

Москва використовуватиме енергетичні, а може, й фінансові важелі як примусу, так і заохочення Києва до прийняття зобов’зань не вступати в НАТО та якнайбільшого сповільнення інтеграції з ЄС. Попри оптимістичні меседжі уряду, вітчизняна економіка все-таки залежна від російської, тому можливості впливу РФ на Україну є реальними.

Читайте також: Гібридні виклики міжнародного гуманітарного права

Так само із застереженням слід розглядати можливості євроатлантичної інтеграції України. На жаль, позиція великих європейських членів НАТО, перед­усім Німеччини, щодо участі Києва в Альянсі не змінилася. Україна є об’єктом допомоги, партнером, але ніяк не членом західного світу й системи безпеки. Ідеться не про якісь непереборні «цивілізаційні» детермінанти, а про стереотипи та, передусім, про відсталість наших інститутів. У новій Стратегії національної безпеки України правильно зазначено: «…інституційна слабкість, непрофесійність, структурна незбалансованість органів сектору безпеки і оборони; недостатність ресурсного забезпечення та неефективне використання ресурсів…»

Іще одне джерело ризику, яким може скористатися Росія, — це спроба відновлення дебатів «за» та «проти» членства в НАТО, які радикалізували б суспільну думку. Політичні міркування та подекуди брак фаховості спонукають представників деяких українських політичних сил до інтерпретації положень Будапештського меморандуму як міжнародно-правових гарантій. Можливо, це відбувається тому, що міжнародна безпекова система все ще сприймається не як результат домовленостей і балансу потуг та інтересів, а як аналог Варшавського договору, де СРСР тепер мають замінити США й НАТО, які начебто повинні субсидіювати безпеку України. Насправді в неї сьогодні є безпекові партнери, але немає жодної держави-союзника. Справедливе твердження, що ЗСУ стримують агресію Росії, нівелюється стратегічним розумінням Заходу, що російсько-українська війна є все-таки обмеженим конфліктом, а ймовірність появи «зелених чоловічків» у країнах «старої» Європи насправді не така висока. Ще одним доказом непрофесійності є інтерпретація у ЗМІ планів відкриття представництва НАТО в Україні майже як ознаки очікуваного вступу держави до Альянсу. Попри статус і певну символічність дипмісії, по суті, йдеться про технічно-формальне врегулювання роботи діючих офісів НАТО в Києві. Проте виключно такий «песимістичний» погляд був би однобоким. США та великі країни «старої» Європи не миряться з російським ревізіонізмом, тому Чорне море відвідують американські військові кораблі, працюють санкції ЄС, а НАТО проводить великі навчання в Україні — значною мірою із прагматичних міркувань. Про це влучно висловився заступник генсека НАТО Джиммі Ші: «…сприяння Україні є не лише моральним обов’язком допомогти державі упоратися з викликами для її демократії, вона, окрім того, в інтересах безпеки всіх членів Альянсу».

Читайте також: Російські ЗМІ як дзеркало агресії

І саме така ситуація для Києва означає, що партнерство з НАТО має свій сенс. Цікаво, що Стратегія національної безпеки України передбачає розвиток сумісності з північноатлантичними державами, допомогу в розвитку Сил спеціальних операцій, реформування органів безпеки, навчання наших офіцерів, вишколи тощо. Понад те, США й НАТО уникають прямої відповіді, чи втручатимуться вони у збройний конфлікт у разі його ескалації, а такий варіант не цілком виключений. Тому варто підтримати рекомендації експертів щодо розміщення озброєнь у сусідніх з Україною державах.

Таким чином, Києву не варто приставати на пропозиції Москви — гарантувати, що Україна в жодному разі не стане членом НАТО. Хоча, не виключено, вона «фінляндизується», як і свого часу сама Фінляндія, за несприятливої ситуації. Але це стане наслідком спротиву агресії і жодним чином не означатиме для нас кінця. Урешті-решт, така безпекова невизначеність краща за сіру зону, у якій досі перебувала Україна. Сьогодні вона стала надійним партнером Альянсу, тоді як його партнерство з Росією практично знівелювалося.