А тепер повідомлення від 9 серпня цього року: «Чотири броньовані машини було знищено минулої ночі внаслідок імовірного підпалення біля офісу Спостережної моніторингової місії ОБСЄ в Донецьку. СММ засуджує цю акцію». Чуєте? Засуджує! Це вже прогрес.
У західного політикуму є кілька різних «камер», крізь які вони сприймають ситуацію в Україні. Є офіційні дипломатичні представництва, є, вочевидь, розвідка, є, зрештою, світова преса. Проте, як і в інших конфліктах, тут працюють спеціальні спостережні місії, причому під час прийняття конкретних рішень перевага часто-густо надається саме їхній оцінці. У зоні АТО задіяні різні іноземні експерти з офіційним мандатом і без нього, але статус міжнародних спостерігачів мають лише представники ООН, про яких майже не чути, та ОБСЄ — про них і поговоримо.
З оригінальної оптики Організації з безпеки і співробітництва в Європі в нас не кепкував тільки ледачий. Вони сумлінно складали рапорти про обопільне порушення припинення вогню, причому чомусь регулярно ігнорували атаки бойовиків, натомість ретельно фіксували удари ЗСУ у відповідь. Коли їх звинувачували в упередженості, вони завжди могли відбутися поясненням, що їхніх представників не було в тій чи іншій точці з міркувань особистої безпеки. Що бачу, те й співаю, а чого не бачу, то не моя провина. Тільки два місяці тому після гучної відставки швейцарської дипломатки Гайді Тальявіні, яка очолювала спостережну місію в Україні й, між іншим, брала участь у переговорах у Мінську разом із Леонідом Кучмою та Міхаілом Зурабовим (тобто за фактом як мінімум була співавтором «Мінська-1» та «Мінська-2»), інтонація трохи змінилася. Окремі спостерігачі почали дозволяти собі висловлювання, під якими могли би підписатися по-військовому прямі представники НАТО, тобто вони нарешті оцінюють бандитів як бандитів, а агресію як агресію. Відкрилися очі?
У тім-то й річ, що очі в міжнародних організацій давно налаштовані на «об’єктивність», «відстороненість», «незаангажованість» і подібні «відмазки», які геть позбавляють авторів різних звітів відповідальності за їхні наслідки. Вони можуть собі це дозволити як представники «першого» світу (там можуть бути громадяни різних країн, але ідеологічно й ментально вони все одно носії істини «першого» світу): справжнє зло вже стільки років обминало їхній герметичний рай, що вони можуть дивитися на решту планети з висоти своїх $35–45 тисяч ВВП на душу населення холодним поглядом ентомолога. Вони втрачають рівновагу лише тоді, коли зло безпосередньо приходить до їхньої хати. Після 11 вересня ніхто не грається з ісламістами в об’єктивність, усі тепер знають: терористи — це сили пекла, хоча суб’єктивно в них можуть бути якісь щирі мотиви. Байдуже, зло є зло! А Путін — він так далеко…
Читайте також: Майкл Боцюрків: «Ми можемо бути очима й вухами міжнародної спільноти в зоні конфлікту»
Але це тільки половина пояснення. Друга полягає у свідомому чи підсвідомому запиті з боку європейської бюрократії (не знаю, як у них там усередині все влаштовано, але ми бачимо результат) на мінімальний клопіт, на збереження свого тихенького комфортного status quo. Хай уже роблять, що їм заманеться, у своєму мурашнику, аби не загрожували нашому вічному святу всередині паркану. Бажано тільки, щоби нахабно не порушували прав людини (демонстративний фетиш, загалом гідний всілякої хвали, тільки надто вже селективний), щоби сморід через паркан до нас не потрапляв. Цим пояснюється й історичний подвиг уже згаданої Гайді Тальявіні, яка представила ОБСЄ та Євросоюзу звіт про грузинську війну 2008 року. Пам’ятаєте, там, щоправда, з багатьма обмовками й уточненнями, було зроблено кінцевий висновок, що це Грузія розпочала бойові дії, а Росія їй тільки відповіла.
Дивіться також: Міжнародні організації в Україні. Місії і повноваження – інфографіка
Те, що, повторюю, інтонація висловлювань СММ невловимо змінилася, може свідчити й про накопичення втоми від вимушених контактів (у тому числі обстріли, викрадення, залякування) з дикою ордою бандформувань. Представники місії, які працюють «на передку», навіть якщо серед них є росіяни, не можуть не бачити, хто агресор, а хто захищається. Але не виключено, що запит згори так само відкоригувався. Чи то бюрократи усвідомили, що багаття палає надто близько до паркану, чи то Путін настільки скомпрометував себе, що підігравати йому стало не comme il faut. Чи то дійшло нарешті, що «неупередженість» — це лише інструмент, а кінцева мета — істина.