Війна, що точиться на Донбасі, й анексія Криму принесли із собою небачене за всі роки української незалежності лихо: окупанти вдалися до репресій за релігійною ознакою. Такого тут не спостерігали від сталінських кривавих 1930-х років, періоду войовничого атеїзму. «Русскій мір», який поєднав серп і молот із православним хрестом, не терпить нічого інакшого: католиків, протестантів, мусульман, юдеїв, буддистів, кришнаїтів та довгого списку інших. Власне, українців і європейців – теж. Надуваючись у бундючній писі як «Третій Рим», він не помітив, що цивілізований світ, у якому вже давно сформувалися політичні нації, перестав асоціювати й зливати в одне належність до певної національності та віросповідання й ненавидіти когось за те, що в нього інші боги або він інакше молиться. У світі, який здригається від ісламських радикалізму й фанатизму, існує ще й російський православний радикалізм, прихильники якого благословляють на обстріли українських територій і поселень із систем залпового вогню «Град», дякуючи Богу за війну.
Український релігійний контекст, як наголошує класик соціології релігії Хосе Казанова, дуже скидається на американський: усі наявні на нашій території конфесії проголошено рівними між собою й у відповідальності перед законом. У США ти можеш бути прихильником Санта Муерте чи креольських синкретичних культів Карибського регіону, вірити в Маніту, бути атеїстом чи агностиком. Будь ласка, вір і будь, але передусім ти громадянин Сполучених Штатів і це перше, що тебе характеризує. Якщо релігійна громада, до якої ти належиш, або ти особисто закликаєте до повалення державного ладу, підриву суверенності країни, сепаратизму, тероризму тощо, бо на це «воля божа», то вами займуться спецслужби. Україна лише прямує до таких порядків. На рівні стратегій розвитку держави, зміцнення її безпеки, в РНБО питання релігії та церкви ялозять так само, як освіти й культури, за залишковим принципом. Тільки віднедавна почався процес боротьби не проти абстрактних «сект і культів», а проти антиукраїнських релігійних рухів, хоч би якими вони були.
У контексті секулярної та постсекулярної Європи наша держава є унікальним місцем з абсолютно живим і різноманітним релігійним життям, яке не зводиться суто до православ’я. Українське розмаїття віровизнань не геополітична забаганка чи данина моді, яка скоро мине. Віротерпимість – частина нашої традиції, що склалася історично.
Будь-який плюралізм – це нелегко, бо він весь час потребує динамічного монологу й засад для віднайдення консенсусу між усіма тими складовими, які згадане розмаїття утворюють. Але замість диктату одного голосу й одного світобачення маємо низку, з-поміж яких можна обирати, і баланс сил, коли жодна з релігійних організацій не має переважного впливу на суспільне й політичне життя в певній країні. Цей стан речей так чи так можна вважати демократичним. Релігія, культура й освіта є каналами впливу на суспільство, які формують його і скеровують у певному напрямку. Коли домінантною і всіляко підтримуваною є лише одна релігійна організація, виникає непереборна спокуса спробувати поманіпулювати через неї свідомістю вірян, перетворити її на рупор політичного впливу. В Росії, де фактично немає релігійної свободи, це історична традиція. Подекуди такі задуми з’являються і в українських керманичів, але щоразу наражаються на суспільне неприйняття.
Читайте також: Ілюзія «Третього Риму»
Маємо країну, де на тлі мультирелігійності не існує освітнього предмета у школах, який популярно розповідав би про основні конфесії світу й ті, що репрезентовані в Україні. А ще в нас є проблема прогалини в загальному рівні знань, які формують культуру й толерантність певної особи. Зауважмо: жоден світський інститут не здобув настільки стабільно високого рівня довіри в Україні, як релігія і церква. Певним чином таке ставлення є справді їхньою заслугою, адже на багато критичних викликів останнього часу вони відповіли оперативніше й адекватніше за державу. Водночас це сигнал, що саме вона в нас потребує змін. Отих реформ, включно із викоріненням корупції та декомунізацією, про які стільки сказано.
Чи є всі ті релігії та церкви, що маємо, лояльними до Української держави? Відповідь на це запитання дали події зламу 2013–2014 років, першої в історії незалежності революції, коли пролилася кров. Тоді українці переконалися, що в них є… їхні церкви та релігії. Саме так, у множині. Ті, котрі вже давно співіснують і храми та молільні котрих стоять поруч у містах і селах країни від заходу до сходу, від півдня до півночі. І вони також протестують проти принизливої несправедливості – позбавлення народу власного голосу у визначенні майбутнього держави. Релігійні плюральність і терпимість єднали і єднають українців значно більше, ніж їх роз’єднують канонічні відмінності різних сповідань, носіями яких вони є. Із приходом війни та анексією виявилося, що допомога внутрішнім переселенцям, воїнам ЗСУ й жителям окупованих територій, як і оборона своєї держави, є справами, котрі здійснюються на славу Христа, Аллаха, Ягве, Будди… Реалізація концепту «Бог і Україна» може мати багато форм.