Особи, які на більш чи менш тривалий час утратили чутливість, не потвори. Вони просто вилучили деяких людей або цілі групи із зони своєї чутливості. Античні стоїки Греції, а згодом релігійні реформатори та філософи епохи Відродження, вважали, що деякі речі не відіграють жодної ролі й не мають жодного значення, тож не існує сенсу сперечатись і боротися через них. Ці неважливі речі грецькою називались «адіафорон». Наприклад, у листі Філіппа Меланхтона до Мартіна Лютера адіафороном названо католицьку літургію, а це означало, що дискутувати про неї марно.
27 квітня 1942 року Джордж Орвелл зробив у своєму воєнному щоденнику запис про вибірковість уваги, пам’яті й чутливості. На його думку, «ми тонемо у бруді. Спілкуючись із людьми, які мають певну позицію, або читаючи їхні тексти, я відчуваю, що інтелектуальна чесність і збалансовані оцінки зникли з лиця землі. Усі вони мислять аналітично, розглядають «справу», навмисно нехтуючи думкою опонентів, понад те, виявляючи абсолютну нечутливість до будь-яких страждань, окрім власних і своїх друзів… Усім бракує чесності й сердечності у ставленні до людей поза колом найближчих інтересів. Водночас найбільше вражає те, що залежно від політичної вигоди співчуття можна увімкнути або вимкнути, наче воду в крані».
Таким чином, Орвелл майстерно описує механізм ціннісного й етичного нейтралітету, що дає нам змогу вибірково підходити до болю та страждання інших і лежить в основі схильності «вмикати» й «вимикати» чутливість, що робить нас подібними на досвідчених операторів, які працюють із машинами, а не розумних і здатних відгукнутися людських істот. Адіафорон, власне, полягає в мовчазній відмові від етичного виміру в людських взаєминах. Такий механізм «відмови й повернення» (термін Арнольда Тойнбі, щоправда, трохи змінений) демонструє вразливість, слабкість, непередбачуваність і універсальну цінність людської гідності й життя.
Одна із тривожних тенденцій, що ховаються в цьому мінливому злі, – поведінка аморальних політичних опортуністів, котрі маскуються під мучеників та нонконформістів і для котрих фашизм, радикальний націоналізм чи будь-яка інша форма нехтування свободою і людською гідністю видається лише способом épater la bourgeoisie. За цією позицією стоять цілковита моральна порожнеча й безсоромність.
Російському письменникові Едуарду Лімонову, який прославився стрільбою з кулемета по Сараєву в облозі, а ще – повним пригод життям у Нью-Йорку й Парижі, вдалося не тільки створити неофашистську політичну партію в РФ, яка певний час була в опозиції до Кремля та Владіміра Путіна, а й переманити на свій бік лібералів і демократів, а відтак, зрештою, проголосити того ж таки Путіна своїм героєм. Неабиякий довгий і звивистий шлях: від фашизму до фашизму через богемне життя й дисидентство.
У художній автобіографії «Це я – Едічка» Лімонов пише: «…немає в мені ані сорому, ані сумління, тому воно мене не мучить». Саме тому Маша Ґєссен писала про Лімонова так: «Характерний для нього брак переконань – типова особливість людей, які виросли в Радянському Союзі, де виживання залежало від уміння йти за мінливою партійною лінією. Різниця лише в тому, що більшість як у СРСР, так і в путінській Росії змінювала погляди для того, щоб вписатися, а Лімонов – щоб відрізнятися від позиції більшості в певний період».
Цей парадокс виявляється ще і в суперечностях на кшталт «зобов’язання без моральних зобов’язань» або «політично незаангажованого ангажування», перегукуючись із ідеєю про «несоціальну соціальність» Іммануїла Канта. Позиція Едуарда Лімонова – глибока аморальність за відсутності відчуття провини або сорому – цілком у річищі теорії про адіафоризацію свідомості.
Тож диявол у політиці – зовсім не фантазія. Він має багато облич, і одне з них – підривання та знищення універсального або принаймні прийнятного соціального та морального порядку. Диявол може з’являтися під виглядом утрати пам’яті й чутливості внаслідок масового психозу. Обидві подоби широко представлені в сучасній Росії – країні, чиї письменники гостро відчували і яскраво описували зло, як силу, що не нехтує людською гідністю, пам’яттю, чутливістю, єднанням і співчуттям. Вочевидь, Едуард Лімонов до них не належить. Він обрав зло лише для того, щоб відрізнятися від більшості, і, хоч як це парадоксально, опинився поміж натовпу, охопленого масовим психозом.