15 років тому я зовсім не розумів, про які зіткнення й конфлікти пише політолог Гантінґтон, проте сьогодні його роздуми доводиться сприймати серйозно. Перші тривожні сигнали в цьому напрямку я помітив, коли з Москви почала поширюватись ідеологія під назвою «русскій мір». До нього входять усі території, де живуть росіяни, а на перше місце агресивно висувається РПЦ як інструмент цивілізаційної та культурної експансії поза територією Росії. З погляду політології досить зрозуміло, що програма імперіалістичної, великодержавної політики Російської Федерації не може бути успішною без комплексної та динамічної ідеології. Такої, яка не просто об’єднала б людей для спільного походу проти утопічних цілей, а й виправдовувала б усі кроки лідера та керівництва держави. «У цьому нічого нового, – кажуть історики. – Одного разу така політика вже опинилася на звалищі історії в результаті Нюрнберзького процесу 1945–1946 років». А чим завершиться путінізм у часи ядерної зброї? Так звучить питання сьогодні.
«Русскій мір» – це ідеологія, що виправдовує агресію РФ проти найближчих сусідів і ностальгію за радянським минулим, а ще підтримує брехливу пропаганду та аморальні дії російських політиків усередині країни й зовні. Проте не можна вбачати проблему лише в ідеології та пропаганді. Адже їм у ХХІ столітті вірять і освічені та цивілізовані люди. Чому росіяни дозволяють обманювати себе?
Цілими століттями росіяни розвивалися як народ відсталих невільників без будь-яких прав. Вони звикли до масового терору, екстремізму, міліцейських переслідувань та життя в брехні. Це призвело до розчарування та комплексів меншовартості. Глибоко всередині сучасної людини ми можемо віднайти риси сильно ображених рабів, що прагнуть помсти. У всьому покладатися на державу, боятися ворожого навколишнього світу, який щосили домагається поразки РФ, – це типові атрибути рабської психології, яка і є причиною відсталості Росії у світовому масштабі. На жаль, сьогодні в цій країні ми знайдемо насамперед не самодостатній, культурний народ із високим рівнем самосвідомості, а в абсолютній більшості закомплексованих нащадків колишніх невільників.
У Росії досі ще багато людей із радянською шизофренічною психікою. «Нехай існує Україна, проте українці з їхніми мовою, культурою та національним самоусвідомленням нам не потрібні. Ми не дозволимо, щоб Україна дружила із Заходом й показувала нам, як можна жити в процвітанні й свободі», – кажуть росіяни, з ностальгією прагнучи назад у комунізм.
Американський політолог не занурювався у своїй книжці аж так глибоко, бо аналізував проблеми збройних конфліктів у всьому світі. Однак українські події останніх трьох років, безперечно, підтверджують, що Гантінґтон має рацію. Треба тільки трохи уточнити поняття. Конфлікт в Україні – це зіткнення російської реакційної, імперіалістичної, постколоніальної та посткомуністичної псевдоцивілізації з вільним, демократичним, процвітаючим і цивілізованим світом.
Не маю жодного сумніву стосовно того, хто переможе. Зупинити прогрес не під силу нікому, а прагнення людей до свободи, демократії та процвітання непереборне. Проте боротьба за перемогу України має багато різних форм. І головне в ній – щоб українці насамперед звитяжили самі над собою. Починати слід із «дрібниць щоденного життя». Не толерувати найменших ознак корупції, активно захищати закони та їх дотримання всіма включно з чиновниками та політиками. Вимагати порядку і сприяти його створенню у своєму найближчому оточенні: будинку, ліфті, ЖЕКу, магазині, на ринку, в громадському транспорті, під час розрахунку плати за електроенергію, в медицині та сфері послуг, у політичних партіях, релігійних та громадських організаціях… Українцям варто заснувати таку собі власну «партію порядку», за гасло для якої можна взяти вислів фундатора Чехословаччини в 1918 році, президента Томаша Ґарріґа Масарика, дуже актуальний на той час: «Не боятися й не красти!».