«Ригівського» теж умовно, йдеться лише про те, що старі еліти, неситі й глибоко байдужі до долі країни, які розпоряджалися нею всі ці роки й лише остаточно оформилися в період царювання Януковича, отямляться від переляку й наочно продемонструють свою всемогутність. І тоді вже всі оголошені реформи, зокрема з децентралізації, можна буде ховати на радість східного й розчарування (а може, й полегшення) західних сусідів.
Е ні, відспівувати демократію в Україні зарано: тут, як знову-таки показує практика останніх років, чимало несподіваних факторів, зокрема у вигляді громадянського суспільства, що зароджується або вже народилося. Але зараз є нагода ще раз поглянути спокійним, неупередженим оком на те, чому, точніше, кому власне доведеться протистояти. У СРСР усе було просто: кажеш «номенклатура» й бачиш дядечка в немодному костюмі зі скляними очима, який понад усе боїться припуститися ідеологічної помилки або не виконати плану.
Тобто страх зробити щось не те й не так був його домінантою впродовж усього партійного життя. Нинішній номенклатурник у стильних лахах не боїться нічого, крім прогнівити вищу ланку харчового ланцюжка, у який він вбудований. Решта йому дозволена. Сенс його існування – годуватися самому та забезпечити безперешкодне годування тим, хто поставив його на ту чи іншу позицію. Позиція може бути різна: у бізнесі, у владі, у правоохоронних органах, у суді – головне, щоб ти вписався в систему. А сентиментальні дрібниці, як-от виконання обов’язку перед громадою та майбутнє країни, визнаються такими, що заздалегідь позбавлені сенсу.
Проблема не в апетитах «нової шляхти» (зрештою, згадаймо скандал у США з бонусами, які платили самі собі директори збиткових банків), а в категоричній нездатності її в цілому займатися чимось, окрім самозбагачення. Ми на пальцях однієї руки можемо перелічити вдалі інвестиційні проекти вітчизняного бізнесу. Що ж стосується масштабних державних програм, наприклад напередодні футбольного чемпіонату, то пасажири швидкісних потягів досі згадують ефективних менеджерів, зупиняючись посеред поля й вимушено пересідаючи в докапіталістичні електрички.
Читайте також: Коли ж прийдуть нові українці?
Після того як міжнародні донори зафіксували критичний брак реформ в Україні, настає протверезіння: правлячий клас сам по собі не здатен знищити засади власного добробуту, адже те, що через непорозуміння називається корупцією, насправді є інституціалізованою технологією перерозподілу суспільного багатства незалежно від того, наскільки ті чи інші представники цього класу володіють англійською й не викликають почуття сорому, коли опиняються поруч із західними політиками. І виникає прозріння: нинішні лідери – найкраще, що може запропонувати кадровий резерв нової номенклатури, – і є каменем на шиї країни.
Звісно, треба створити умови, щоб красти було собі дорожче, але наявними кадрами це зробити неможливо, а інших немає (принаймні немає в достатній кількості). Понад те, нова шляхта розмножується, готуючи собі поповнення. Не хочу піддавати сумніву свободу людської волі, але є багато запитань як щодо фахового рівня, так і щодо мотивації новоспечених спеціалістів, які пройшли сувору школу життя де-небудь в Одеській юридичній академії імені Сергія Ківалова чи Ірпінському податковому університеті імені Петра Мельника.
Потрібна не просто люстрація, а чітке розуміння широкими масами, чому необхідно позбутися всіх представників колоніальної адміністрації та їхніх ментальних, а подекуди й фізичних нащадків у владі (бажано й у бізнесі). Йдеться не про мстиве покарання, а про почуття самозбереження. Широкий світогляд, освіченість, кваліфікація, цікавість до життя, здорове честолюбство, активна етична складова, патріотизм, який не вичерпується носінням вишиванки, – усе це не благоглупості, а необхідні кваліфікаційні вимоги до тих, кому судилося розвернути країну за крок від точки неповернення.
Читайте також: Європа подає сигнал утоми
Проблема моменту в тому, що реально існуючих носіїв цих чеснот більше цікавлять зараз (а може, й узагалі по життю) не позиції у владі чи бізнесі, а постачання на фронт тепловізорів і тушонки та організація просвітніх акцій. Доки громадські активісти не усвідомлять себе як єдиний кадровий резерв для порятунку країни, а сам порятунок її від внутрішнього ворога як мету, не менш гідну, ніж оборона від зовнішнього, доля України й далі буде під загрозою.