У СРСР дійсно були весілля і розлучення, злочини, справедливі суди (мало ж бути хоч трохи таких!), наукові відкриття, мистецькі шедеври, щастя і горе, як у будь-якому суспільстві. Вони лишили спогади й сліди, які не зарахуєш до злочинів режиму. У наукових дискусіях часом зауважують, що комуністичні суспільства були комплексним явищем і не можна все зводити до ідеократії та влади партії. І саме поняття тоталітаризму тут неточне й некоректне. По-перше, хибно ототожнювати все суспільство з партійною державою. Теорія тоталітаризму не враховує, що, незважаючи на всі зусилля органів, самостійне громадянське суспільство жило своїм життям і визначало власний розвиток, незалежний від ідеології. По-друге, ігноруються історичні реалії і тривалість епохи: радянське панування тривало 74 роки, і цей період включав різні етапи.
Під час «відлиги» з’явилася певна свобода або принаймні щось подібне до нормального життя. Попри переконання, що тоталітаризм не може самовиправлятися, економічні й культурні зміни все ж відбувалися. Якщо дивитися на життя окремо взятої людини, можна казати, що чесні були щасливими, непогано жили, пишалися Ґаґаріним або футбольними перемогами. А ще є колишня радянська номенклатура, яка не розуміє глобального критикування радянської спадщини. Треба поважати їхні почуття.
Ця теорія має недоліки, однак звучить переконливо в дискусіях як на академічному рівні (комплексне явище тощо), так і на простому (про нормальне буденне життя). Вона видається логічною з огляду на тривалість радянської епохи. Як режим, що встиг стати рутинним, «соціалізм в одній країні» сформував особливу систему, відмінну від «традиційного» тоталітаризму. Тож секрет радянського тоталітаризму в його відході від революційного виміру. Фашистський і нацистський тоталітаризм був революційним від початку до кінця, а комунізму вдалося стабілізуватися і раціоналізуватися за рахунок переходу від світової революції до світової комуністичної системи. Саме тому він став унікальним політичним явищем. Влада партії була повсюдною, але пом’якшеною. На зміну палкій політизації і вірі в революцію прийшли кумівство й цинізм, розмивши межу між партійною державою та громадянським суспільством, між пригнобленими або корумпованими частинами суспільства та дедалі більшими його частинами з відносно автономним розвитком. От, скажімо, хіба ж вплинуло вживання стероїдів плавчинями – учасницями Олімпіади на розвиток спорту в НДР? Або чи заважало обов’язкове вивчення марксизму-лєнінізму у вишах випускати хороших інженерів? Відповісти однозначно неможливо. У буденному житті за «соціалізму» були і дрібне боягузтво, і незначна корупція, і маленькі страхи, які легко забуваються, недооцінюються або й ідеалізуються. Вони злилися з позитивними або видатними аспектами радянського життя, так само як брехня і недомовки, пов’язані з міфом про Велику Вітчизняну, злилися зі справді героїчними вчинками й жертвами радянського мирного населення і солдатів під час війни.
Відтак проводити нібито очевидні аналогії між тоталітарними режимами недоречно. Катастрофічний і нетривалий нацистський вид тоталітаризму не можна порівнювати з комуністичним – рутинним і безкінечним. Але Муссоліні осушив Понтинське болото, а Гітлер ініціював будівництво мережі автобанів, і це ніяк не впливає на історичну оцінку їхнього режиму. А от найменші «досягнення соціалізму», здається, перекривають усі помилки і злочини комуністичного режиму. Такі подвійні стандарти – це шлях у нікуди. Для того щоб зрозуміти політику декомунізації в Центральній і Східній Європі, необхідно ретельніше дослідити «рутинний» тоталітаризм. Розгляд політичних репресій і буденного життя та досягнень як окремих явищ цьому не сприятиме. Прояви звичного життя не можна ставити на шальки терезів поруч із репресіями й корупцією, бо останні поширювалися і проникали в різні сфери цього «нормального» життя – у деякі, як-от преса, вища освіта, література, більше, ніж в інші. Але тоталітарна «рутина» не оминула жодну царину. Це і є третя складова назви Майдану: революція свободи, гідності і правди.
Читайте також: Декомунізація топонімії: українські проблеми та європейський досвід
Я не українець і не прагну вплинути на рішення президента України щодо підписання квітневих законів. Це може викликати занепокоєння з приводу свободи слова в країні, хоча підстав для того поки що не бачу. Деякі провідні науковці в Україні й за кордоном (Девід Марплз або Джон-Пол Химка) такі підстави бачать, інші ні, і з цього приводу можна вести дискусії. Я лише хочу звернути увагу на специфічність комуністичної ідеології і досвіду та тривалу масштабну брехню, що їх покриває (одна з головних таких оман – заборона прирівнювати нацистський і радянський режими). Звідси випливає потреба в особливих категоріях розуміння та підході, що відповідають європейським стандартам свободи слова й водночас враховують усю специфіку процесу.