Кінематографічна мова Сергія Параджанова, вічна й новаторська водночас, заявила про прихід нової епохи кіно в очах таких італійських майстрів, як Вітторіо де Сіка, Федеріко Фелліні й Марчелло Мастроянні (Мастроянні та Параджанов, які захоплювалися один одним, зустрілися один раз у Тбілісі). Кіра Муратова постає зануреною в сучасне українське суспільство та культуру, без чого важко було б розшифрувати її складні культурні коди й алюзії.
Світ Кіри Муратової глибоко просякнутий особливим фемінізмом, якого не знайдеш на Заході. Західноєвропейський фемінізм – це звільнення жінок від соціальних ролей та обмежень смислів, нав’язаних їм чоловічим світом сили та символічної влади. Для фемінізму східноєвропейського головне – жіноча краса, загадковість і незаперечна вищість жінок над світом, який сформували і в якому заправляють чоловіки. У Західній Європі феміністка виступає войовничим критиком суспільства і культури, а в Східній – фатальною жінкою, une femme fatale.
Карту етичних та естетичних нюансів світосприйняття Муратової ніяк не створити без нефеміністського фемінізму – парадокс, який можна пояснити лише природою внутрішнього звільнення чоловіків і жінок у Східній Європі. Свобода тут ніколи не буде заідеологізованою, тому що ідеологія на цій території завжди означала шахрайство й маніпуляції. У Західній Європі фемінізм зміг стати бойовим побратимом марксизму або будь-якого іншого виду критичної теорії і науки опору. У Східній Європі жінки або стають прекрасними й загадковими, або їм просто загрожує перетворення на цей неясний об’єкт бажання, якщо згадати фільм Луїса Бунюеля «Cet obscur objet du désir».
Жіночність, врода, загадка, таємничість і щонайменше кілька планів жіночої ідентичності (або травми) незамінні в кінематографічному світі Муратової. Жінки вродливі, чуттєві, безкорисливі, ніжні (або чудовиська, як Офелія-Офа у «Трьох історіях»), але їх не можна назвати звичайними або легко забути. Не випадково її улюблені актриси добираються за якоюсь родинною схожістю із зірками німого кіно. Це стосується, наприклад, Алли Дємідової і Ніни Русланової, але найбільше – Рєнати Літвінової та Наталії Бузько, які невіддільні від муратовського світу таємничості та жіночності.
Крім того, світ Муратової був би неповним без гротескних постатей: різноманітних фіглярів, шарлатанів, злодіїв і варіятів, яких зіграли Георгій Делієв (особливо його незабутня роль у «Настроювачі»), Володимир Комаров, Жан Даніель і ціла плеяда акторів-любителів. У цьому Муратова наближається до Федеріко Фелліні й Паоло Пазоліні, які знімали непрофесіоналів. Суміш наївності, спонтанності, меланхолії, веселощів, сміху й шарму непередбачуваних поворотів людського життя прочиняють двері до світу чудес – кінематографа, не зіпсутого літературними наративами і кліше, популярною культурою або телебаченням.
Читайте також :Тіні забутих
Зв’язок з Одесою вгадується безпомильно, тому що Делієв, Комаров і Бузько – всі вони коміки легендарної трупи клоунів і мімів «Маски», якою керував сам Делієв. Ця карнавальна атмосфера разом із відчуттям нереального розкриває ідеал Муратової: фільм – це мрія. Інґмар Берґман писав у мемуарах «Laterna Magica», що кожен справжній режисер прагне жити в просторі мрії. І був переконаний, що він сам досягав цього нечасто. Андрєй Тарковскій, яким Берґман завжди захоплювався, на його думку, залишився неперевершеним як майстер, чиї фільми стали невіддільними від цього простору мрії.
Такою самою є і Кіра Муратова – художниця простору мрії. Слова Меркуціо з його монологу в «Ромео і Джульєтті» Шекспіра: «Так, про сни!/Адже лінивого ума це діти,/Це нашої фантазії плоди./Породжує вона химерні мрії» – найкращий девіз до деяких її стрічок. Фільм як продовження давнього сну, який ніяк не забувається, – така її єдина істинна естетична реальність. Муратова – той тип митця, який ніколи не показує дійсність такою, якою вона є, ніби натякаючи, що надто багато реальності смертельно. Натомість ми повинні бути готові рятувати свої мрії, невисловлені істини, маленькі паралельні світи й альтернативну дійсність або свою уяву, пам’ять та інтимне.
Вражаючій, проникливій красі чорно-білої естетики Муратової у супроводі музики великого Валентина Сильвестрова вдається розвіяти цю альтернативну дійсність, де форми політичного безумства, шаленства й ненависті серед агресивно-слухняної моральної більшості відступають, щезають і дають нам усім той самий простір. Зокрема, таким російським акторам, як Олєг Табаков та Іван Охлобистін, чиї ролі в безсмертних фільмах Муратової височіють мовчазним докором їхній моральній зраді.