Перспектива росту антивоєнного руху в Україні, породженого чи то з подачі Кремля чи зусиллями власних блаженних, доволі сумнівна, хоча проглядається. Як заявила, з цього приводу, відповідаючи на питання Тиждень.ua одна з лідерів Опозиційного блоку Наталя Королевська,: «у нас в країні можуть бути різні суспільні рухи. Я вважаю, що всі нормальні адекватні люди проти війни. Я думаю, що все це умовно, головне залишатись патріотом своєї країни.» В перекладі на людську мову це означає: «а чом би й ні, але я не хочу про це говорити…»
Насправді, Королевська має рацію, таких, що справді марять війною і бачать у ній хоч якесь задоволення, в Україні за останній рік, мабуть, не залишилось. Всі вже наїлись, напились і наплакались… Якщо хтось ще і є, то це або вороги, або люди з явними психічними відхиленнями, яким бракує, аж ніяк не війни, а якісного лікування. Тож навряд чи буде перебільшенням твердження, що вся Україна нині хоче миру й тільки миру. Марить ним, молиться за нього і дуже його чекає. Але, радше у вигляді чуда, яке трапиться всупереч всім обставинам і раціональним поясненням, схоже на те на Майдані, в ніч з 18 на 21 лютого 2014. іншого, нажаль сподіватися в даній ситуації просто неможливо. Чекаючи на диво, доводиться стискати в руках зброю, вчитися з нею поводитись, виживання і так далі, і так далі, і так далі.
Країна, а йдеться про здорову більшість, яка не страждає психічними розладами, чудово розуміє всі обставини, у яких опинилася, і що власне відбувається. Те що вона не хоче війни, дуже не хоче проливати кров і ховати своїх дітей, аж ніяк не означає, що вона готова підняти вгору руки і здатися на волю окупанта. Вона знає, що припинити те, що вже почалося, втихомирити вбивць, можна тільки перемогою і знищенням їх як явища. Інших варіантів не існує. І хоч може ще сподівається на якісь лайт-сценарії, але десь підсвідомо відчуває, що всі ті гіпотетичні розв’язки всього лиш поразка, заради якої можна було навіть не рипатись. Поразка, що не вартує ані пережитого за останній рік, ані заплаченого. Країна, на відміну від своїх поводирів, чудово усвідомлює, що відстоює нині свою незалежність і своє право дихати, а тому всі голоси, які лунають невпопад, гасяться і розчиняються, не зібравши планованого врожаю.
Парадокс, але всі хто в Україні активно виступає нині проти війни, так чи інакше причетні до її вибуху, або зацікавлені в ній опосередковано чи явно. Можливо це лише збіг обставин, та арешт Єфремова справді співпав зі зменшенням активізації бойовиків на Луганщині. А що про причетність цього швидко червоніючого пана до фінансування терористів в його рідній вотчині, злі язики плещуть вже давненько, то нічого дивного у цьому нема. Правдою є й те, що не Єфремовим єдиним повниться земля луганська. Скільки б він не давав, без височайшої на те волі в Кремлі, жоден ватник не почухав би собі рило, не кажучи вже про стрільбу з артустановок, закуплених у російському воєнторзі. Єфремов – не один, за ким тягнеться шлейф,просто його обрали офірним цапом, так випав жереб. Він не один, чия абсолютно миролюбна риторика здатна навіть витиснути скупу миротворчу сльозу. Тільки це власне той випадок коли йдеться про вовків в овечих шкурах, а не про миротворців. Війна ж бо гібридна, а тому треба бути дуже і дуже уважним щоб не вляпатися.
Основним завданням ворожих агентів, якими, подейкують, аж кишить довкола, насправді є не фінансування терористів, влаштування диверсій, складування зброї, побудова підпільної мережі та навіть не підготовка всенародне повстання, хоча й не без цього, будь-яка пакість вітається. Завдання номер один – це створення потужного антивоєнного руху в Україні і зведення під соусом пацифізму і «людинолюбія» всіх її оборонних зусиль нанівець. Кремль дуже потребує такого руху. Він суттєво полегшить йому роботу по знищенню чи хоча б розчленуванню України і тому попри все готовий на серйозні витрати аби цю бацилу запустити, але поки не складається. Це виключно пропагандистська фішка, із тієї ж колекції, що й громадянська війна замість війни з російським окупантом, що стрільби української артилерії по мирних мешканцях у виконанні блукаючих російських гастролерів, що бажання федералізації і «почутий Донбас» і так до нескінченості. Але ця фішка вартує кількох потужних армій. Це і є армія. Наразі зі всіх можливих засобів боротьби миролюбців з клятою воєнщиною вдалося сяк так запустити лише один ухиляння від призову, і то українська влада сама чудово цьому підіграла. Все решта поки гальмує.
З часом бажаючих миролюбно каламутити воду в країні, яка з останніх сил відбиває напади окупантів, можливо набереться більше. Такі речі важко прогнозувати. Певну кількість ідіотів ворожим агентам очевидно таки пощастить назбирати, а хтось навіть сам долучиться образившись за щось чи втративши здоровий глузд. Можуть навіть бути локальні виступи у певних регіонах, але до глобального масштабу явище роздути не вдасться і це сто відсотків. Тим паче, не вдасться влаштувати стотисячний похід хіпі на Київ, а ля на Вашингтон 1967 року. Антивоєнний рух в Україні нині просто не можливий, принаймні в тому класичному розумінні і у в тому форматі який нав’язує Кремль.
Страх не вляпатися і чітке розуміння ризиків, власне й пригальмовують нині найбільших «правдолюбців»від непевних кроків. В цьому головна причина чому ми не побачимо найближчим часом, принаймні поки триває війна, жодних гучних пацифістських акцій. І хоча, певні прецеденти обов’язково виникатимуть, бо межа між проплаченим пацифізмом, диверсією і людськими емоціями, породженими певними обставинами і справді доволі розмита, але до овацій в стані ворога з приводу української дурості, таки не дійде. Крокодилячих сліз не буде. Українці нині чудово розуміють, що за мир можна лише молитися і воювати, а проводити антивоєнні марші треба на території ворога, або принаймні всіляко цьому сприяти.
Восени минулого року в Росії в стані опозиції вже виник антивоєнний рух, що мав намір консолідувати протестні групи для підтримки України, принаймні про це повідомляла організатор «Маршів незгодних» Ольга Курносова. Чи виросте він до загрозливих масштабів і чи зможе перекрити кисень мілітарним потугам путіноїдів, чи його самого успішно перекриють, наразі недуже зрозуміло. Але будемо сподіватись, що адекватним людям в Росії, які, як не дивно там ще є, хоча б щось та й вдасться. Принаймні, трохи розворушити цей стан благоденствія і одобрямсу в якому потопає їх зазомбована країна. В наших інтересах, до речі, цьому посприяти.
А щодо справжніх українських пацифістів і хіпі, які в нас безперечно є, то вони, наразі на фронті підносять снаряди до «рапір» і САУ, займаються волонтерством та опікуються пораненими.