Тепер висуватимуть десятки різноманітних версій злочину. Хтось доводитиме, що у кварталі за два кроки від Кремля, напханому камерами та агентами в цивільному, в п’ятницю ввечері, коли режим пильності максимальний, тільки спецслужби могли наважитися на ліквідацію публічної особи, що так дратувала їхнього пахана. Хтось, навпаки, стверджуватиме, що в країні всезагального безладу, де половину камер стеження вкрадено, а чекісти є фахівцями хіба що з відтискання й надавання «даху», будь-який полум’яний антимайданівець, накручений останкінською істерією, міг учинити акт «помсти». Правди ми все одно не дізнаємося ніколи. Та й не має значення. Нємцова убила нинішня Росія – така як є. Він робив відчайдушні спроби її змінити, а вона відповіла в єдиний доступний для неї спосіб.
Нємцов був незвичним російським опозиціонером, якщо брати в широкому контексті, незалежно від епохи та платформи. Чаадаєв, Ґєрцен, Солженіцин, Сахаров (терористів не згадую) – всі вони бачилися зразками самозречення, сумними лицарями самопожертви. Боріс завжди перебував у тонусі, випромінював оптимізм, любив юних гарних жінок, міг перехилити чарку, миттєво переходив на «ти» (і через роки не забував тих, із ким перейшов), тож це давало підстави трактувати його трохи несерйозно. Мовляв, така собі кишенькова «опозиція його величності». Те, що він був мало не єдиним, хто не скористався посадами для збільшення статків у російські буремні 1990-ті (якби щось було, вже гарантовано витягнули б чи намалювали б, як Навальному), переконувало не всіх. Те, що він не брехав і не коригував своїх кроків згідно з поточною кон’юнктурою, діяло лише на людей, які й так мали імунітет до отруйної пропаганди. Те, що він багато разів свідомо ліз в омонівське пекло, терпів затримання, адміністративні арешти й обшуки, могли оцінити такі самі навіжені. Решта «нормальних», а їх, як ми знаємо, 86% населення імперії, називали його зрадником і клеїли його портрети на туалетній підлозі Київського вокзалу Москви. Не кажучи про конкретну загрозу (яку він, до речі, усвідомлював), навіть саме собою постійне перебування в атмосфері загальної ненависті потребувало неабиякої стійкої психіки або рідкісної щасливої вдачі. Можна сказати, що Нємцов своїм відходом реабілітував легальний протест як метод в умовах деспотії з погляду якщо не ефективності, то бодай моралі.
Читайте також: Нємцов мертвий. А що Захід?
Українське питання, як це часто буває в Росії, стало для нього визначальним. Він не просто багато разів їздив до Києва, бо йому тут подобалося й тут він мав чимало друзів. На відміну від дуже багатьох – точніше абсолютної більшості – російських лібералів його лібералізм не закінчувався на Хуторі-Михайлівському. Понад те, він чітко усвідомлював, що єдиний, тепер уже примарний шанс для його власної країни здобути колись свободу – це стати свідками української свободи й українського успіху. Недарма ті, хто в Москві зараз танцює на кістках Нємцова, уже знайшли в його вбивстві наш слід: українська дівчина, український «Правий сектор», навіть автівка, якою тікали вбивці, українського виробництва. Така акцентуація надійно засвідчує: імперці чудово усе, що стосується нас і нашого впливу на їхню долю, якщо не розуміють, то відчувають.
Достеменно не відомо й не буде відомо, який зв’язок між його загибеллю та доповіддю про присутність російських військ в Україні, котру він готував, але важко припустити, що це цілковита випадковість. Інша річ, що такий звіт був потрібен радше самим (нечисленним) притомним росіянам, щоб хоч трохи очистити сумління, бо зрештою вийде, що вони сиділи склавши руки й мовчки спостерігали за злочином як проти сусіднього, так і проти власного народу. Так чи так, в Україні й світі вже давно все знають і про «зелених чоловічків», і про «військторг», і про «донбаських індіанців», а Путін разом із Лавровим – Чуркіним як брехав, так і далі нахабно брехатиме в очі. І 86%, якщо чесно, саме цим і задоволені.
Читайте також: Краса, що вмирає
Хода пам’яті Нємцова 1 березня може підтримати ілюзію, ніби не все ще втрачено для цієї країни. Вражаючі 50 тис. (0,4% від населення російської столиці) – так, зі сміливими плакатами, так, із портретами Надії Савченко, так, подекуди з українськими прапорами – пройшлися узгодженим маршрутом і тихо роз’їхалися по домівках… Господь заради десяти праведників обіцяв пожаліти грішне місто. Одним щойно поменшало.