Ті, хто перехопив владне кермо в Януковича та його оточення, практично нічого не зробили з того списку обіцянок, який пристрасно оголошували взимку 2013-2014 р. р. Це справді тужливий мартиролог незробленого:
1) Суди – такі ж самі, як за Януковича,судової реформи немає і не передбачається, за винятком кількох персоналій весь шар жерців Феміди, що обслуговував попередній режим,залишився недоторканим. Підкупність суддів зберігається, як і чимала кількість сумнівних судових рішень. Дивне враження справляє так звана Вища рада юстиції,яка прекрасно вміє догоджати владі, а не Закону. Суди України в їх нинішньому вигляді аж ніяк не є механізмом захисту законних прав та інтересів громадян. Це структура, що існує в собі й для себе, тому рівень довіри суспільства до неї вкрай низький.
2) Така ж сама важка ситуація в прокуратурі, де насамперед треба подолати корупцію у власному відомстві, щоб бути здатними протистояти їй за межами цього органу. Провал генерального прокурора В. Яреми- проблема не лише особистих якостей фігуранта, а віддзеркалення глибокої системної кризи ГПУ як інститута.
3) Війна на сході постійно демонструє життєву необхідність докорінного реформування силового блоку, армії, Національної гвардії,прикордонної служби, СБУ,розвідки ЗС і зовнішньої розвідки. Тут теж поки що немає чим похвалитися.
4)Боротьба з корупцією дедалі більше відбувається в риторичних формах,грізних заявах,страшних клятвах здолати це зло. Однак Президент чомусь активно прагне підпорядкувати собі Антикорупційне бюро,небезпідставно побоюючись,що в реальних умовах українського політичного життя воно може стати засобом боротьби проти нього з боку політичних конкурентів.
5) Найголовніше незмінною залишається кланово-олігархічна система влади і розподілу національного багатства, коли позиція кількох десятків родин важить більше, ніж думка мільйонів українців, коли економіка працює не на інтереси суспільства, а на вузьке коло привілейованих осіб. Міняються обличчя влади,а не система влади. Треба чесно визнати прикрий факт: унаслідок звитяги і жертовності українського народу до керма держави прийшов інший загін олігархату. Чи стане він проводити реформи, що покликані зліквідувати ту кланово-олігархічну систему,що панує в Україні вже двадцять років? У межах цієї системи нинішні провідники країни сформували свої капітали і самі сформувалися як особистості і політики. Чи не тому ми бачимо з їхнього боку абсолютну ревізію ідей і вимог другого Майдану, та й першого також? Антиолігархічна революція,антибюрократичне повстання знову провалилися,бо привели до влади тих, хто всі ці речі уособлює і ніяк не хоче розривати зв’язок із системою. Нинішні лідери ( судячи з їхніх дій,а ще більше з бездіяльності) вважають, що її можна оптимізувати( а не зламати),помінявши в ній негідників Януковича на своїх « любих друзів».
Нинішня влада абсолютно не хоче сваритися з людьми попередньої ( за принципом « не плюй у криницю!», а раптом ще доведеться з ними співпрацювати, тим більше, що навіть нову коаліцію з участю « Опозиційного блоку» виключати не можна). А якщо щось проти соратників Януковича і робиться,то лише під тиском громадськості й вельми неохоче. Багато одіозних осіб,корупціонерів, хабарників не зазнали жодного покарання,демонструється
100 % толерантність до спонсорів тероризму і сепаратизму. В цьому сенсі П.Порошенко дедалі більше стає погіршеною копією Віктора Ющенко, який також після Помаранчевої революції швидко порозумівся з Ренатом Ахметовим. Між іншим, саме тоді на Донбасі зміцнила впевненість, що влада в Києві слабка і гнила, з нею можна не церемонитися.
Що ж нинішня керівна верхівка України має в своєму активі?
Здача Криму і значної частини Донбасу,бездарне керівництво війною,де Україна зазнає зовсім необов’язкових поразок усупереч феноменальному героїзму своїх солдатів і офіцерів, відчайдушності добровольців тощо. Чималою мірою це наслідки кадрової політики нової влади, коли, як і раніше, цінується не професіоналізм, патріотизм і порядність, а особиста відданість сюзерену, а це категорія суто феодальна або мафіозна. Перед нами пройшла вже ціла галерея висуванців пана Порошенка: Гелетей, Муженко, Гонтарєва, Ярема, Турчинов, тепер ось новий генпрокурор Шокін… Хто може сказати, що ці призначення вдалі?
Економічна політика призвела до подальшого зубожіння народу. Обвал гривні викликає великі підозри, бо тут не все можна списати на війну і попередників. Нам кажуть, що внаслідок окупацій, анексій і бойових дій ми втратили 20% економіки. Логічно було б пережити девальвацію гривні на 20%,40%,70%,однак, навіть враховуючи кумулятивний ефект, падіння в 3(три!) рази ніяк не виходить. Щось тут не те. Більш схоже на велетенську валютно-фінансову махінацію… А тут ще непрозоре рефінансування з державного бюджету ( за рахунок платників податків) приватних банків і поява великої кількості дефіцитної валюти на чорному ринку. Як це пояснити? В суспільстві не можуть не бачити, що те, проти чого повставали Майдани, зберігається. Зокрема тотальне панування і безконтрольність недоторканної суддівсько-прокурорської касти з численними привілеями, які також важко пояснити суспільству. Юрій Кармазін, екс- нардеп і колишній суддя розповів про кричущий, але не поодинокий випадок: уже зараз під час війни один
відставний суддя звернувся до суду, бо свою пенсію,що становила18 тисяч гривень,уважав замалою. З допомогою суду він одержав «справедливішу» ( на його думку) пенсію – 27 тисяч гривень. І це тоді коли професори,науковці. викладачі університетів не можуть мріяти про пенсію розміром 4 тисячі…
Поки що та влада, з якою боровся Майдан, почувається доволі затишно. У Верховній Раді засідає « гвардія» Януковича – Бойко,Льовочкін, Шуфріч, Лук’янов ,Королевська та багато інших. Один лише Добкін чого вартий…
Жодного дискомфорту нова влада їм не створює. А якщо подивитися, кого набрали у « Блок Петра Порошенка», то мимоволі згадується Екклезіаст: « Що було, той буде,що робилося, той буде робитися і немає нічого нового під сонцем». Однак є потужний соціальний захист на фундаментальні зміни і водночас цілковита нехіть політично-бізнесової верхівки цей запит задовольняти. Така різниця потенціалів є гримучою сумішшю, що гарантує вибух. Проте чинна влада впритул не бачить небезпеки,не чує грізного «momento mori» . Влада лише продукує силу-силенну жахалок- попереджень про страшні наслідки третього Майдану,якщо він станеться. Мовляв, третій Майдан призведе до хаосу, протистояння і заворушень, а цим обов’язково скористається Путін. Тому нинішню владу в Україні треба всіляко підтримувати і берегти, хоч би що вона робила. Оскільки власних апологетів і аргументів бракує,залучають іноземних друзів. Приміром відомого російського критика путінського режиму академіка Андрія Піонтковського, який в інтерв’ю телеканалу «24» розповів,що спровокувавши заколот у Києві, Путін оголосить свої війська в Україні « миротворчим контингентом» і піде углиб України,скориставшись безладдям і « війною всіх проти всіх». Слушна думка. Але спираючись на неї,можна легко довести,що й другий Майдан був непотрібний, адже Путін ним скористався,захопивши Крим і розпочавши війну на Донбасі. То нехай би собі Янукович сидів і надалі на Банковій… Проте тоді абсолютно точно втратили б не тільки Крим,а цілу Україну.
Якщо третій Майдан справді такий страшний для української державності,то чому чинна лада робить геть усе для того, щоб третій Майдан став неминучим, незважаючи на всі його наслідки?
Можна скільки завгодно лякати третім Майданом, це не відверне його,особливо,коли дедалі помітнішими стають наміри верхівки спустити на гальмах те, в ім’я чого українці боролися і помирали в центрі Києва рік тому. Влада може врятувати від соціального струсу,якщо почне діяти відповідно до запитів суспільства,а не керуючись кастовими, вузько – егоїстичними інтересами. Власне,вона не має альтернативи: або реалізація потужного реформаторського потенціалу Майдану, певні жертви з боку соціально-економічних бенефіціаріїв перемоги 2014 року, які нині сидять на Банковій і Грушевського,важкі дні для олігархів, або почнуться процеси,які вже ніхто не зможе зупинити. І ніхто нині не може передбачити, тут можливо все,від блискучого тріумфа України до величезної катастрофи глобального масштабу. Українська так звана еліта повинна наступити на горло « власній пісні».обмежити себе,поступитися , тимчасово зазнати збитків аби вижити самим і дати шанс вижити Україні.