Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Електронний вимикач довіри

19 Лютого 2015, 18:59

У таких серйозних речах, як правило, визначаються не з допомогою дилетантів, а звертаються до так званих think tanks (мозкових центрів – зазвичай це якісь фонди, інститути, консалтингові компанії), де експерти-інтелектуали малюють концепції, до них приєднуються практики, вони додають алгоритми, процедури й готовий продукт віддають політикам, які його або впроваджують, або зводять на пси. Друге частіше, але в будь-якому разі всіх цих інтелектуалів-експертів фінансує той, хто наймає, незалежно від кінцевого результату. Тим часом в Україні напрацювання стратегій майбутнього відбувається, так би мовити, на волонтерських засадах, причому ця робота почалася задовго до Євромайдану. Одна з таких груп інтелектуалів, за якою я намагаюся стежити й радив би стежити всім, кого цікавлять сценарії розвитку країни, має назву «Спільний проект». Це й назва групи, й назва документа, який вона розробляє, й визначення мети: спільний, актуальний для всіх проект країни завтрашнього дня (прихована цитата з Ортеґи-і-Ґассета).

Наріжний камінь концепції – збільшення соціального капіталу, себто довіри в суспільстві, зокрема й до влади, через підвищення прозорості владних інституцій. Ідеться про механізм «мережевої» чи «мережаної» демократії, який за допомогою сучасних комунікаційних технологій дає змогу залучити до прийняття політичних рішень широкі верстви населення, перетворити громадянина-виборця з об’єкта на реального суб’єкта політики. Як чи не основний політичний інструмент досягнення омріяного стану пропонується впровадити так званий персональний імперативний мандат.

Ентузіасти переконують, що це дуже просто: технології, зокрема інтернет, дають можливість кожному не лише проголосувати з дому (це не фокус), а й у будь-який момент відкликати свій голос за того чи іншого депутата будь-якого рівня. Побоювання зловживань («паралельний сервер», як у 2004-му, хакерські атаки) нібито безпідставні: коли йдеться про чіткий інтерес, як, наприклад, у фінансовій сфері, знаходяться способи надійно захистити лінії зв’язку. Звісно, всі розуміють, що ця машина має працювати в межах ретельно окреслених правил і ритуалів, але принципових заперечень щодо такого підходу наразі не спостерігається.

Помітні радше скепсис і байдужість. У нас нормальних доріг між областями немає. У нас третина населення воду бере з криниць. У нас телефонний зв’язок є не з кожним селом. Між тим сучасні технології просуваються швидше, ніж ми встигаємо отямитися. Уже немає потреби тягнути дроти між населеними пунктами, простіше поставити стільникову вежу. Поки в нас гальмується мобільний зв’язок стандарту 3G, Фінляндія вже пов­ністю охоплена мережею наступного, четвертого покоління, а в Америці стартував приватний інвестиційний проект, який передбачає запуск низки супутників і покриття всієї поверхні планети якісним інтернет-зв’язком.

Ні, перешкоди не в техніці й не в добробуті. Зрештою, серед молоді важко знайти тих, хто не умів би користуватися смартфоном. Позаторік 33,7% населення мало доступ до мережі (свіжіших даних знайти не вдалося), з них, своєю чергою, близько 40% – мешканці сіл і маленьких міст. Ще якихось п’ять – сім років – і процес комп’ютеризації, про який стільки говорилося 20 років тому, завершиться сам собою, особливо якщо до нього докладе зусиль держава. Зрештою, пафос не в техніці, а в підході – недарма ж засновники «Спільного проекту» наполягають на слові «мережева». Тут асоціації не лише із соціальними мережами, а й із громадськими організаціями, які не мають єдиного центру керування. Зазначу, що концепція в загальних рисах склалася за кілька років до Євромайдану, коли ніхто не міг передбачити ані масштабів волонтерського руху, ані не баченого доти рівня довіри між незнайомими між собою українцями.

Колись це станеться неминуче, і, боюся, у Фінляндії раніше, ніж у нас: користуватися електронним виборчим бюлетенем буде не менш звично, ніж банківською карткою. А от усвідомити можливості, які надає поєднання новітніх технологій і старої доброї демократії, варто вже зараз. Якщо не всім, то хоча б політикам. Уявляєте, проголосували ви вчора не за того прокурора, а наступного ранку ваша перепустка до Ради недійсна й охоронець каже: «Вибачте, вночі стільки-то відсотків ваших виборців відкликали свої голоси!».