Багато хто відразу охрестив це бенкетом під час чуми, хоча тоді небагато людей усвідомлювало масштаби тієї недуги, що збирала щедрий урожай на полях Донбасу. Серпень, спека, бракувало свіжого повітря, а ще дужче – правди. Якби тоді із трибун замість пафосу й «закидаємо шапками» прозвучала страшна правда про котел, політтехнологи, іміджмейкери та спічрайтери схопилися б за голову: «Як це можливо?». Говорити про військові поразки в такий урочистий день?! Узяття Києва до річниці Жовтня, здані поспіхом промислові об’єкти «навстрєчу с’єзду», лєнінські суботники, коли в містах раз на рік до пуття прибирали, й показуха, показуха, показуха… Усі ці «благочестиві» традиції буяють в Україні донині. Міський голова вужем стелиться перед очільником ОДА, той – перед столичним керівництвом, яке не менш майстерно замилює очі закордонним гостям: мовляв, будуть у нас реформи, от війна трохи заважає, а то ми вам такого східноєвропейського тигра продемонстрували б, що наші перетворення ще кілька поколінь економістів вивчали б і ставили б за приклад іншим.
У нас навіть побутова культура сприяє брехні: показове багатство, постійні озирання на «що люди скажуть» і популярність брендових підробок. У нас немає цензури й темників, але неправда у ЗМІ ллється такими потоками, що часом ризикуєш захлинутися. Питання навіть не в заангажованості тих чи тих медіа, «заказухах» та інших професійних деформаціях. Брехня тече з офіційних релізів та виступів перших осіб держави, ретранслювати які ЗМІ просто повинні. Інша річ, що доводиться вловлювати прихований зміст: коли кабінетний генерал рапортує, ніби війська почали операцію з деблокування, чекай від комбатів новин про щільне оточення, підмогу, про яку чути тільки по рації. Взагалі, коли влада каже, мовляв, усе під контролем, чекай біди, десь та прорве: як не на фронті, то в тилу.
Шукати правду між рядками, перекладати з офіційної мови на людську – це доля жертв тоталітарного режиму. Радянські громадяни поколіннями вчилися цієї дешифровки, але у вільному суспільстві вона не потрібна. У добу інформаційних технологій брехня може як плодитися зі швидкістю мікроорганізмів, так і з не меншою бути викрита. Зараз уже призабувся анекдот, який трапився з Віктором Януковичем, коли той відмовився летіти до Вроцлава, бо там нібито туман, хоча швидко з’ясувалося, що погода в тій частині Польщі була досить-таки льотною. Нинішня правляча еліта, звісно, краще знається на цифрових технологіях і таких очевидних проколів собі не дозволяє, але… Часом незле повчитися й у ворога: коли подивитися на YouTube, то ролики із зони бойових дій, зняті сепаратистами, кількісно в десятки разів переважають над нашими. Українські журналісти працюють на передовій, щось знімають бійці на свої телефони… Міноборони має власну телекомпанію, створено міфічний «Мінстець». Як і всі подібні структури, вони, вочевидь, по горло зариті в різні папери та інструкції. І це замість того, щоб забезпечити підрозділи примітивними цифровими камерами… Охочих зняти «мокументарі» не забракне. Й ефективність точно буде вища, ніж від продукування директив та пафосних релізів. Будь-яке повідомлення, підкріплене відеороликом, значною мірою зменшує сумніви в достовірності інформації, вибиваючи ґрунт із-під ніг у тих, хто продукує фейки.
Іще один барометр владної самовтіхи – економічні заяви урядовців. Варто голові Нацбанку назвати показник, до якого гривня «не впаде за жодних обстави», заявити, що «такий сценарій навіть не розглядається», – і вже за кілька днів бачимо ту цифру в обмінниках валют. Усі розуміють, що прогнози в країні, яка веде війну, – справа геть невдячна і сподіватися на зростання не випадає. Однак влада за інерцією втішає замість того, щоб сказати бодай раз правду про реальний стан справ. Якщо дефолт, то дефолт – навіщо дурити населення і кредиторів? Якщо є реальний план пожвавлення, треба презентувати його, і без прикрас у стилі Нью-Васюки-2020, коли казково зростуть ВВП і рівень життя. Один щирий виступ президента чи прем’єра – з реальними цифрами й без фантастичних прогнозів – зробив би в країні революцію правди, без якої не може бути гідності.