«Ну й бридка в цього Путіна пика!» – сусідка намагається як уміє підняти настрій. То речі занесе «для українських сиріт», то на чай покличе, то рознесе в пух і прах французьких прихильників Кремля, які зрадили, на думку Клер, «волелюбні традиції народу». Жінка не політизована, але із загостреним почуттям справедливості. «Одного не розумію, – обурюється. – Чому наші політики діють усупереч поширеним у народі настроям?».
Вияви такої спонтанної підтримки не рідкість. Прості, часом зовсім неосвічені люди, часто на диво точно відчувають справжні причини того, що відбувається нині на Сході України. Гірше з політиками. «Дипломованість не означає мудрості», – виринає з пам’яті не згадаю чиє зауваження, яке чудово пасує до паризьких реалій. Адже велика частина політичного та експертного середовища Франції затято відмовляється розуміти природу кремлівського експансіонізму, сподіваючись, що Путіна можна затьохкати, забалакати, приспати поступками й у такий спосіб зупинити десь там на Сході, далеко від рідних кордонів.
«Тенденція до розколу між народом та політиками у ставленні до війни в Україні характерна не лише для Франції, – вважає паризький журналіст Реймон Кларінар. – Схожу ситуацію бачимо в Чехії та Угорщині, де політичні лідери активно заграють із Путіним, а звичайні громадяни виходять на багатотисячні акції проти політичного зближення з Росією. За всіма ознаками, цей тренд набуватиме потужності й спричиниться згодом до великих геополітичних перестановок на європейському континенті».
Тим часом, доки визрівають зміни, а народ на індивідуальному рівні підтримує чим може знайомих українців, чимало французьких політиків живуть у зовсім іншій системі координат. Ось, наприклад, колишній президент Ніколя Саркозі, лідер найбільшої опозиційної партії, виступив цими днями з озвученням кремлівських тез. «Крим захотів приєднатись до Росії. Не можна за це на нього ображатися!» – вдає наївного дипломований адвокат. І переконує співвітчизників: «Розрив між Росією та Європою – це трагедія. А що Америка цього бажає, то її проблеми»…
«Саркозі перейняв риторику Кремля», – написав у часописі Le Monde журналіст Бенуа Віткін. Навіщо це екс-президентові? Просто тема збройної допомоги Україні – на вістрі часу, а він сподівається повернутися до Єлисейського палацу. Бо його потенційна конкурентка Марін Ле Пен відкрито співпрацює з Кремлем, а Олланд, хоч би яким бачився плюшевим ведмедиком, не погодився надати Москві у розпал війни вертольотоносці Mistral і без ентузіазму, але чітко підтримує антиросійські санкції…
Тема можливого постачання зброї Києву ввійшла останніми днями до топових у французьких медіа з очевидним перегином аргументів на користь московської позиції. «Українська армія в такому стані, що не зможе використовувати високоточну зброю», – політтехнологію активно просувають як відверті прихильники Кремля, так і деякі ліберали з репутацією опонентів Путіна. Хтось робить це свідомо, хтось – із дитячого бажання заховати голову під подушку й не бачити наближення війни, трупів, інвалідів, кричущої несправедливості й власного боягузтва. Це нічого, що афганські моджахеддини, озброєні американськими рушницями, свого часу перемогли радянську армію. Діти гір навчились, а ми не зможемо? Однак ті, хто хоче вірити, ніби Путіна реально зупинити добрим словом, без пістолета, заперечень не чують.
Утім, мінімальний плюралізм в експертних колах існує. «Оскільки Росія відкрито надає важку артилерію сепаратистам, Захід мусить збройно підтримати українську армію», – вважає генерал Венсан Депорт, викладач паризького Інституту політичних досліджень. «Путін намагається відновити в той чи той спосіб колишні зони впливу по цілій Європі», – каже колишній французький посол в Україні Філіпп де Сюрмен. Їх трохи чути. Але не дуже.
Заперечення реальності – це психічний розлад, що проявляється, наприклад, у вагітних жінок, які не визнають, насамперед для себе, власну вагітність. Саме такі особи стають дітовбивцями, але потрапляють не за ґрати, а до відповідних закритих медичних закладів. Щось схоже, але з гіршими наслідками спостерігаємо сьогодні у світовій політиці. «Дипломатія останнього шансу» – вона теж від самонавіювання, як і подушка на голові у переляканої дитини. Ось тільки де той лікар, який навчить політичних лідерів приймати правду: про себе, про наміри Путіна і про те, що інакше, ніж зброєю, нападника не перемогти й не стримати?