Алла Лазарева головна редакторка «The Ukrainian Week, Edition Francaise», керівниця напрямку іномовлення, власна кореспондентка «Тижня» у Парижі

Заперечення реальності

12 Лютого 2015, 09:02

«Ну й бридка в цього Путіна пика!» – сусідка намагається як уміє підняти настрій. То речі занесе «для українських сиріт», то на чай покличе, то рознесе в пух і прах французьких прихильників Кремля, які зрадили, на думку Клер, «волелюбні традиції народу». Жінка не політизована, але із загостреним почуттям справедливості. «Одного не розумію, – обурюється. – Чому наші політики діють усупереч поширеним у народі настроям?».

Вияви такої спонтанної підтримки не рідкість. Прості, часом зовсім неосвічені люди, часто на диво точно відчувають справжні причини того, що відбувається нині на Сході України. Гірше з політиками. «Дипломованість не означає мудрості», – виринає з пам’яті не згадаю чиє зауваження, яке чудово пасує до паризьких реалій. Адже велика частина політичного та експертного середовища Франції затято відмовляється розумі­­ти природу кремлівського експансіонізму, сподіваючись, що Путіна можна затьохкати, забалакати, приспати поступками й у такий спосіб зупинити десь там на Сході, далеко від рідних кордонів.

«Тенденція до розколу між народом та політиками у ставленні до війни в Україні характерна не лише для Франції, – вважає паризький журналіст Реймон Кларінар. – Схожу ситуацію бачимо в Чехії та Угорщині, де політичні лідери активно заграють із Путіним, а звичайні громадяни виходять на багатотисячні акції проти політичного зближення з Росією. За всіма ознаками, цей тренд набуватиме потужності й спричиниться згодом до великих геополітичних перестановок на європейському континенті».

Війна в Україні примушує Європу насамперед розібратись із власними принципами та цінностями і прийняти неприємну правду про себе

Тим часом, доки визрівають зміни, а народ на індивідуальному рівні підтримує чим може знайомих українців, чимало французьких політиків живуть у зовсім іншій системі координат. Ось, наприклад, колишній президент Ніколя Саркозі, лідер найбільшої опозиційної партії, виступив цими днями з озвученням кремлівських тез. «Крим захотів приєднатись до Росії. Не можна за це на нього ображатися!» – вдає наївного дипломований адвокат. І переконує співвітчизників: «Розрив між Росією та Європою – це трагедія. А що Америка цього бажає, то її проблеми»…

«Саркозі перейняв риторику Кремля», – написав у часописі Le Monde журналіст Бенуа Віткін. Навіщо це екс-президентові? Просто тема збройної допомоги Україні – на вістрі часу, а він сподівається повернутися до Єлисейського палацу. Бо його потенційна конкурентка Марін Ле Пен відкрито співпрацює з Кремлем, а Олланд, хоч би яким бачився плюшевим ведмедиком, не погодився надати Москві у розпал війни вертольотоносці Mistral і без ентузіазму, але чітко підтримує антиросійські санкції…

Тема можливого постачання зброї Києву ввійшла останніми днями до топових у французьких медіа з очевидним перегином аргументів на користь московської позиції. «Українська армія в такому стані, що не зможе використовувати високоточну зброю», – політтехнологію активно просувають як відверті прихильники Кремля, так і деякі ліберали з репутацією опонентів Путіна. Хтось робить це свідомо, хтось – із дитячого бажання заховати голову під подушку й не бачити наближення війни, трупів, інвалідів, кричущої несправедливості й власного боягузтва. Це нічого, що афганські моджахеддини, озброєні американськими рушницями, свого часу перемогли радянську армію. Діти гір навчились, а ми не зможемо? Однак ті, хто хоче вірити, ніби Путіна реально зупинити добрим словом, без пістолета, заперечень не чують.

Утім, мінімальний плюралізм в експертних колах існує. «Ос­кіль­­ки Росія відкрито надає важку артилерію сепаратистам, Захід мусить збройно підтримати українську армію», – вважає генерал Венсан Депорт, викладач паризького Інституту політичних досліджень. «Путін намагається відновити в той чи той спосіб колишні зони впливу по цілій Європі», – каже колишній французький посол в Україні Філіпп де Сюрмен. Їх трохи чути. Але не дуже.

Заперечення реальності – це психічний розлад, що проявляється, наприклад, у вагітних жінок, які не визнають, насамперед для себе, власну вагітність. Саме такі особи стають дітовбивцями, але потрапляють не за ґрати, а до відповідних закритих медичних закладів. Щось схоже, але з гіршими наслідками спостерігаємо сьогодні у світовій політиці. «Дипломатія останнього шансу» – вона теж від самонавіювання, як і подушка на голові у переляканої дитини. Ось тільки де той лікар, який навчить політичних лідерів приймати правду: про себе, про наміри Путіна і про те, що інакше, ніж зброєю, нападника не перемогти й не стримати?