Обидві думки хибні, але частка правди в них є. Вочевидь, низькі ціни на нафту та економічні санкції певною мірою обмежили можливості режиму в маневруванні. Владімірові Путіну довелося скасувати цінний проект будівництва трубопроводу «Південний потік», який мав експортувати газ і корупцію через Чорне море та Балкани до Європи. Бізнес-модель режиму, заснована на хабарах і присвоєних природних ресурсах, дала тріщину. Плани щодо модернізації Росії зайшли в глухий кут. Сам Путін утрачає популярність; невдоволена еліта стиха ремствує.
Однак помилково було б припускати, ніби розмови про серйозну загрозу реваншистської Росії для всієї Європи, відтепер просто страшилки. Кожному, хто гадає, ніби злидні можуть зупиняти знущання автократів над власним народом і створення проблем закордоном, варто згадати історію Африки. А представникам Заходу, які вважають, що народ може масово вбивати тільки інша країна, не завадило б згадати власне минуле.
Незалежно від економічної ситуації Росія – велика країна з потужним потенціалом для ведення гібридних воєн способом дипломатії або ж організованої злочинності, що послуговується такими інструментами, як пропаганда, диверсії, шпіонаж та економічні санкції. Деякі з них трохи притупились і поіржавіли, відколи впали ціни на нафту. Утім, це чудовий набір інструментів, яким ми не здатні або не хочемо протидіяти. Та й, зрештою, значення для нас мають тільки три аспекти: у Владіміра Путіна досі є мотивація створювати проблеми. А ще є можливість і засоби.
Інше хибне уявлення (нібито падіння цін на нафту робить Росію більш небезпечною) має дещо серйозніше підґрунтя. У Путіна не лишається варіантів. Його відчайдушність, яку продемонструвала війна в Україні, посилюється. Отже, виникає реальна небезпека ще більшої агресивності кремлівського лідера в нинішньому конфлікті в Україні, а може, й загроза країнам Балтії.
Такі сценарії цілком імовірні. Тим часом деякі політики, а особливо американські, роблять хибні висновки. На їхню думку, тепер час послабити натиск на Росію, розпочавши відкритий дипломатичний діалог, організувавши візити високопосадовців до Москви й запропонувавши скасування деяких санкцій в обмін на деескалацію війни в Україні. Деякі європейські лідери, зокрема Федеріка Моґеріні, дотримуються схожої думки (номінальна очільниця зовнішньої дипломатії ЄС може тепер пишатися одним важливим «досягненням»: на її тлі попередник видається ефективним державником).
Та уявлення не лише хибні, а й небезпечні. Захід ставиться до Росії як поблажливі батьки, що розбещують своїх дітей: не варто вимагати чемної поведінки, бо малюки почнуть галасувати й ламати іграшки. Вочевидь, Путін поводиться дедалі зухваліше. А ми, на жаль, не послали достатньо переконливих сигналів щодо ціни дальшої агресивності й нашої готовності карати РФ за вторгнення та розчленування сусідніх суверенних держав. Таким чином, виникає реальна загроза того, що вона випробовуватиме нас чимось серйознішим.
Найкращий і найбезпечніший спосіб уникнення раптових ударів Москви – стримування. Ми повинні чітко дати зрозуміти, наскільки серйозної реакції слід очікувати від нас. Не розуміти цього можуть лише «справжні експерти з Росії».