Можна окреслити рамки якоїсь автономії, оголосити вільну економічну зону, намалювати план модернізації, запровадити режим пріоритетного розвитку, засипати інвестиціями, а кадри, які «вирішують усе», відтворюватимуть і далі той специфічний тип горизонтальних і вертикальних стосунків між собою, який у недавньому минулому виражався формулою «Спасибо жителям Донбасса за президента п..са».
У тім-то й річ, що все населення краю не може відповідати за одного пройдисвіта, але ж хтось у цьому винен? Хтось вибудував піраміду негативного відбору, яка винесла на вершину відморозків і залишила в самому низу справжню еліту, реальних патріотів, інтелектуалів, підприємців поруч із ні на що не здатним люмпеном? Що з ними всіма робити далі?
Гаразд, непотріб, який взяв у руки зброю й повернув її проти законної влади, має відповідати згідно зі статтею Кримінального кодексу, тут жодних питань немає. А от як далі поводитися з пенсіонерками, які виходили на вулицю із саморобними плакатами «Путин, введи войска»? З цілком фертильного віку чолов’ягами, які кидалися під бронемашини української армії під час перших спроб загасити пожежу? З жіночкою, яка ногами била прикуту до стовпа майже випадкову жертву, звинувачену в допомозі «хунті»? Ну й просто з витріщаками, які без огиди спостерігали за маршем військовополонених під час ганебного параду 24 серпня в Донецьку? Не забудьмо й тих, хто завзято «стукав» у спецслужби Лугандонії на сусідів, бо в них нібито було помічено українську символіку.
За влучним висловом мого колеги Євгена Степаненка, є «вата» – палкі прибічники «русского міра», точніше сталінської моделі СРСР, а ще є «сінтепон» – пасивна маса обивателів, яких цікавить виключно матеріальний зиск від влади: яку пенсію платитимуть, які пільги обіцяють. Це можуть бути приємні, пристойні в побуті люди, просто їх так виховали. Може, вони в тому й не винні, але я все одно проти того, щоби після перемоги вони мали ті самі права й можливості, що й чудові, наприклад, Олена Стяжкіна, Олена Степова, Ірина Довгань, Любов Михайлова (так уже склалося, що в моєму списку тих, ким може пишатися Донбас, переважно жінки), не кажучи про місцевих бійців добровольчих батальйонів та поки що невідомих героїчних партизанів.
Уже зараз на часі спокійна розробка концепції певної процедури, назвімо її знову «люстрація» чи, скажімо, «пурифікація», байдуже. Йдеться про визначення тих, кого можна вважати лояльними громадянами держави Україна, і тих, хто за своєю поведінкою є потенційним зрадником, наполягаю саме на цьому слові. У такій операції не було б жодної потреби, якби не агресивна суть сусідньої Імперії зла, яка в будь-якій формі свого подальшого існування залишатиметься потужним фактором української внутрішньої політики. Немає жодного сумніву, що медіа дружньої країни розгорнуть пропаганду стосовно «полювання на відьом» – що ж, нам не звикати до байок про розіп’ятого хлопчика й зґвалтованої епілептички.
Читайте також: Про що ми мовчимо в окупації
Якщо чесно, мені було б набагато спокійніше й комфортніше обійтися без ідеологічної конфронтації всередині країни. Приємніше почуватися волелюбним лібералом, аніж закликати до хай навіть символічних репресій. Хоча еталонні легенди про жахи післявоєнної боротьби з комуністами в США під проводом сенатора Мак-Карті теж дещо перебільшені. Не забуваймо, що цей наратив складали переважно ліві співчуваючі, а єдині, хто реально постраждав і був відправлений на електричний стілець, – подружжя Джуліус та Етель Розенберґи, яких покарали не за їхні переконання, а за передачу таємниць атомного проекту радянській розвідці.
Ні, я не прагну помсти, мова не про суворість заходів, але чому б не звернутися до практики країн Балтії, які успішно запровадили статус «негромадян» для окремої категорії співвітчизників? Він не передбачає жодних матеріальних санкцій, жодних майнових висновків або обмежень свободи пересування, але забороняє брати участь у виборах та обіймати певні державні посади. Цілком ліберально!
Ідеться навіть не так про юридичні наслідки (наприклад, кількість ворожих агентів у органах влади), як про моральний результат: утвердження суспільного договору, вирок радянській ностальгії. Скажіть, що це несправедливо!