Соціологи відносять появу нових колективних гравців на політичній мапі планети до ХІХ століття. Справді, після Першої світової війни з’явилися нові національні держави, але початком цього цивілізаційного процесу була друга половина ХІХ століття. Його назвали добою націєтворення, а також «весни народів». Другу світову вважають поворотним моментом глобальної історії – останньою сторінкою геополітичної саги сучасної Європи. Постали нації, визначилися державні кордони – двічі ввійти в одну річку було немислимо. Не вкладалася в голові можливість зміни нашої історико-політичної часової зони.
Тривалий час життя в дедалі більш постнаціональному світі ми приймали як належне. Падіння Берлінського муру ознаменувало кінець сучасної кривавої історії ворогуючих ідеологій (улюблений термін Френсіса Фукуями). Страшна війна в колишній Югославії завдала Європі подвійного удару. По-перше, стали очевидними безсилість, моральна та політична сліпота й ілюзорність усієї європейської політики м’якої сили; кульмінацією прозріння виявилася Сребрениця: за два дні 8 тис. цивільних загинули на очах у нідерландських миротворців (найжахливіший злочин проти людяності, скоєний у Європі після Другої світової війни). По-друге, люди з дивовижною легкістю повернулися на 50 років назад – до кардинально іншої історико-політичної часової зони.
Найстрашнішим у Боснії і Герцеговині було те, що люди нищили одне одного, вигукуючи імена і ярлики, котрі не мали нічого спільного з тодішньою реальністю. Ярлик «четники» (тобто сербські націоналісти й монархісти) пригадався, щойно виникла потреба виправдати чергову різанину і братовбивчу війну. Чи були в колишній Югославії 1990-х років справжні четники та усташі? Звісно, ні.
Сталося так, що неврівноважені або політично збочені особи відмовилися від реальності для тимчасового переходу до кардинально іншої історико-політичної часової зони та її відродження. Вони обрали інше життя, відкинувши соціальні факти заради фантому, короткострокового логократичного проекту, привиду вибіркової пам’яті й свідомого забуття. А як щодо іншого дежавю – експлуатації терміна «бандерівці» російською провладною пропагандою? Чи знайдуться сьогодні в Києві реальні бандерівці? Чи були вони там рік тому під час Євромайдану?
Насправді промивання мозку і пропаганда суттєво відрізняються від більш комплексного явища зречення нинішньої часової зони та повернення до іншої. За цим механізмом – історична травма, пригноблена ідентичність або конфлікт ідентичностей і апологій. Ми можемо припинити пояснювати собі реальність і повернутися натомість у минуле, намагаючись його відродити. Звідси й численні війни пам’ятей у Європі. Існування за принципом відмови й повернення проглядається не лише у випадку адіафоризації свідомості (тимчасова відмова та вихід із зони нашої людської чутливості й повернення до неї), а й у випадку проблемної історико-політичної часової зони.
Невдоволення нинішніми реаліями та відповідна спокуса повернутися хронологічно назад, як видається, належать до найнебезпечніших настроїв у світі. Це відчуття позбавляє людей розуміння власного суспільно-політичного часу. Диктатори або навіть адекватні лідери, в демократичних цінностях яких нібито немає сумнівів, замислюються про відновлення справедливості чи її пошук у минулому, роблячи проекцію на теперішнє або ж майбутнє. Щоправда, не кожен принцип відмови й повернення становить загрозу для світу.
У романі «Зима незгоди нашої» Джон Стейнбек говорив про вкорінення цього механізму в сучасній моделі людської поведінки: ми можемо переступити межі норм і відмовитися від сьогоднішніх поглядів заради завтрашнього добробуту, самоствердження й безпеки. Він геніально описує цей механізм тимчасового існування деінде заради відновлення контролю над обставинами. Усе це застосовне й до світу націй. Соціологи цілком виправдано вважають націоналізм специфічним явищем ХІХ століття.
Однак це не означає, що нації нездатні переформовуватись або навіть збільшувати свій плебісцит, як сказав би Жозеф Ернест Ренан. Вони можуть народжуватися не раз, відмовлятися від постмодерної реальності й повертатися до настроїв та поглядів, що їх соціологи пов’язують із другою половиною ХІХ або першою ХХ століття.
Під час війни в колишній Югославії індивіди, угруповання та суспільства активно відроджували й переживали періоди історії довоєнної та повоєнної Європи. Ймовірно, Україна нині перебуває в історико-політичній часовій зоні, сформованій на основі поєднання модерної історії та політики, яка уможливлює і повторює подібні або навіть ідентичні моральні вибори ХХ століття. Йдеться про народження нової нації.