Для традиційно пасивного Донецька, де на демонстрації людей завжди зганяли за наказом згори, а справжні мітинги за ідею зазвичай збирали щонайбільше 2 тис. учасників, це було несподівано багато. На сцену вискочив Павло Губарєв, до цього дня практично нікому невідомий. Він закликав присутніх брати участь в акціях непокори і вимагати проведення на Донбасі референдуму про майбутній статус регіону.
На той момент у Криму вже розгорталися відомі події. Парламент захопили «зелені чоловічки», яких тоді ще не називали «ввічливими людьми», і було зрозуміло, що назріває серйозний конфлікт. Присутні на площі Лєніна донеччани вірили, що в їхнє місто, так само як і в Сімферополь, ось-ось увійдуть російські війська у своїй новій формі без розпізнавальних знаків. Варто тільки підняти над обласною адміністрацією російський прапор і звернутися по допомогу до Путіна, як Росія прийде і встановить на Донбасі свою владу без крові та без жодного пострілу.
Важко сказати, як повелися б донеччани, якби заздалегідь знали, що Росія не анексуватиме Донбас. Є поширена думка, що якби там від самого початку усвідомлювали, що Путін доведе справу до війни та відмовиться від Донеччини, то не брали б участі в заворушеннях. РФ, по суті, здійснила на Сході України грандіозну провокацію, пообіцявши проросійському населенню заступництво в разі повстання, а потім кинувши його під кулі та снаряди української армії.
Сепаратисти щовихідних збирали мітинги у великих містах Донбасу. А на початку квітня в Слов’янськ і Краматорськ проникло терористичне угруповання російського диверсанта Іґоря Ґіркіна. Відтоді в регіоні почалися справжні бойові дії, які забрали тисячі життів з обох сторін. І заручниками їх виявилися ті самі російськомовні жителі, яких нібито обіцяв захищати в Україні Кремль.
Від перших заворушень, спровокованих росіянами в Донецьку і Луганську, минуло близько дев’яти місяців. За цей час Донбас перетворився на зону жорстоких бойових дій. Зруйновано тисячі будинків, уздовж доріг іржавіє спалена бронетехніка, околиці міст обросли блокпостами, поля і лісосмуги заміновані, виробництва зупинені, мости та залізничні шляхи підірвані. Регіон, колись славний своїми промисловими показниками, перетворився на невизнану територію, де панують безправ’я і бідність.
При цьому головна мета, з якою затівалося повстання і заради якої багато людей на Донбасі йшли на ризик і на смерть, не була досягнута. Регіон так і не став частиною Росії. І в найближчому майбутньому, як уже зрозуміло, не стане. Підсумок кривавих зіткнень і руйнівних артобстрілів – утворення на східних українських кордонах невизнаної держави під керуванням збройних банд, такого собі європейського Сомалі. Зрозуміло, що не цього хотіли мешканці Донецької та Луганської областей.
Спершу сепаратисти своєю головною метою декларували возз’єднання з Росією й аж ніяк не створення чергової держави-виродка, яких і без того чимало на пострадянських теренах. І саме на заклики возз’єднуватися з РФ відгукнулися жителі Донбасу. Тому що одна справа – жити в Росії і геть інша – у Придністров’ї. Якби від самого початку людям пообіцяли Придністров’я, навряд чи хтось сприйняв би цю ідею всерйоз. Щоб вивести людей на вулиці, потрібні були російські прапори, а не прапори «Донецької республіки».
Але обіцяні Губарєвим «ввічливі люди» на Донбасі так і не з’явилися. Замість них з’явилися нечемні «ополченці». І стали стріляти по українських військових із під’їздів житлових будинків. Грабувати супермаркети. Відбирати автомобілі в мирних мешканців. Замість російських пенсій «як у Криму» тамтешні мешканці не отримали ніяких зовсім. А замість триколорів на мітингах у якийсь момент замайоріли якісь незрозумілі полотнища, що символізують прапори не бачених раніше республік. Людям підсунули зовсім не той товар, який вони обирали.
Щоправда, можливості обуритися і відмовитися в жителів Донбасу вже немає. На мітинги їх більше не кличуть, масовка бандитам вже не потрібна. А за спроби штурму адміністративних будівель у Луганську та Донецьку тепер доведеться розплатитися життям. Керівники невизнаних республік звикли вирішувати питання за допомогою зброї.
Яке майбутнє очікує захоплену бандитами територію? Спрогнозувати неважко. Будучи невизнаною, вона не матиме змоги експортувати товари, а в умовах, коли бізнесменів шантажують, грабують і вбивають, найімовірніше, втратить і малий бізнес. Закони економіки обдурити важко. Економіка не працює, коли нею займаються люди з автоматами.
Втеча капіталів та бізнесу з Донбасу вже набула характеру стійкої тенденції. Дрібні виробники та кваліфіковані працівники, яким неважко працевлаштуватися на новому місці, першими покинули територію кримінальної резервації. Інші покинуть її потім, коли остаточно зрозуміють, у яку халепу вскочив увесь регіон. Часи, коли в центрі Донецька майже в кожній будівлі були офіси, минули. Працювати в Росії та отримувати московські зарплати, як про це мріяли мешканці східних областей, уже не вийде. Натомість доведеться працювати в «ДНР». Поки що безплатно. За їжу. У буквальному сенсі.
Донбас хотів у Росію, але від самого початку повернув не туди. І завдяки провокаторам на всіх парах мчить не до процвітання, а в економічну прірву. Та звернути з цього шляху тепер набагато складніше, ніж навесні.