Ірині та Анні. Лист

30 Грудня 2014, 18:06

Тепер, знаєш, уся країна поділилася на тих, у кого є війна й буде перемога, і тих, хто живе мовби нічого не сталося. Люди різні, мають право.
А в нас ніяк не закінчується цей рік… Ніяк.
Отже, чи зійдуться стрілки годинника, щоб дзвінко вдарити 12 разів, не важливо.
Він триватиме. І тут ми, Ірунтіє, щасливиці, адже для декотрих він не завершиться вже ніколи. Так і буде собі – через рисочку від дня народження. На кам’яній плиті, на дерев’яному хресті, в батьків у серці. Чи в тому, що від серця залишилося.
Ні-ні, ми щасливиці… Я-от пишу тобі. Значить ми є. Ми все ще є.
І тобі, Аню, люба моя. Пишу. Бо сором мені лити сльози, коли ви там, а я тут – у безпеці. Але вони течуть собі, коли чую ваші голоси, коли слухавка з того боку фронту доносить ваше щиросердне «Хай він здохне!». І я відповідаю: «Хай здохне». Ми знаємо хто… Всі – ті, що святкуватимуть, і ті, що ні, – знають. Абсолютне єднання в цьому. Когось той, хто має здохнути, таки переграв.
Ось думаю тепер, чи не є це непоштивістю стосовно Діда Мороза – просити в нього смерті для дрібного біса, що перетворив надії на попіл, життя – на смерть, а смерть – на пекло. Чи можна написати листа: «Любий дідусю, ми поводилися добре. Принеси нам, будь ласка, газетку з некрологом на першій шпальті»?..

Згодна, люба моя, дітям цього аркушика не покажемо. Не дискредитуватимемо Діда Мороза.
Але йому, старенькому, надішлемо щоденник твоєї доньки, де червоним учительським чорнилом на кожен день є запис про те, як поводитися під час артобстрілів, як падати, коли чутно міномет, як роззявляти рота, щоб запобігти контузії, як не підіймати із землі цікавинки, бо вони вибухають просто в руках. Бо то міни, які вбивають дітей.

…Пам’ятаєте, влітку було модним і духопідйомним сперечатися про перші п’ять справ, які ми зробимо після звільнення. Восени ми вже грались у «після звільнення й повернення». Зараз багато хто назад не хоче.
Біль від полону, катувань у підвалах численних гестапо, знан­ня про приниження, яке починається з першого кроку вулицями, що зайняті ворогом. Наше місто і тепер, і тоді як зґвалтована жінка. Не кожен хоче собі таку. І себе такого – знищеного, наляканого й майже вбитого тільки за те, що не з ними, а із собою бажав бути в злагоді. Себе такого варто забути. І місто теж.

Бо зовсім немає сили, щоб знову прийти до тих, хто писав доноси, карав та вигукував: «Убий! Убий! Убий!»

Але ви, мої рідні, там. І ви, а не хтось інший, є для мене містом, яке я люблю. Не до стін, заплямованих розп’ятою куркою, не до автівок, украдених у вбитих людей, не до бордів, де два посміховиська запрошують на веселий трип із відстрілом людей… Я хочу повернутися до вас. І повернуся.

Наше місто й тепер, і тоді як зґвалтована жінка. Не кожен хоче собі таку. І себе такого – знищеного, наляканого й майже вбитого тільки за те, що не з ними, а із собою бажав бути в злагоді

Бо всі вони, найманці, втікатимуть, а впіймані – розмазуватимуть шмарклі по обличчю й ридатимуть, мовляв, їх обманули. Присягатимуться мамою, ненародженими дітьми, орденами, купленими в сувенірній лавці, що ніколи не хотіли, просто таке життя. Воно і змусило.
Їх, тих клятих убивць, насправді давно не існує. Вони мертві. І певними частинами тіла чи голови відчувають свою штучність та відсутність. Їх можна почути, але тільки тому, що смерть завжди звучить однаково. Уся їхня гра полягає не в тому, щоб вибратися з нетрів неіснування. Вона в тому, щоб забрати із собою якомога більше інших, добрих, хороших, відважних. Усіляке живе для них вирок. Тобто живому й не бути.

Біс не створює нічого. Тільки копіює на свій розсуд створене Богом. Усередині копії – порожнеча. Башта з порожнечі. Підробка під життя. Вони виють вовками, ці найманці й зрадники, але на людей перетворитися їм несила. Бо ні з чого.
У мене, Ірунтіє, тут поцікавились, як сприймаю російські серіали. Я давно не дивлюсь телевізора, але спіймала себе на думці, що всі ці – хоч веселі, хоч молодіжні, хоч «про ментів» – це таке величезне прев’ю до фільму жахів. Історії про те, ким були люди, до того, як їх укусили зомбі, чи до того, як у голову вдарив хворобливий вірус від підступних прибульців. Були такі кумедні чи патріотичні, а потім майже всі як один зайшлися від запаху крові й рушили кудись, щоб знищити чи з’їсти тих, хто зостався людиною.
Таке собі прев’ю про нещасне чи щасливе дитинство колективного доктора Лектора.

Щоправда, чхати мені на юні літа всіх цих моторол та ґіві. І не цікаво, як довго вони горітимуть у пеклі.

…У новорічну ніч, звісно, повсюди лунатимуть промови, святкові жарти, музика… Фейк, як на мене. Імітація життя. Бо там, де ви, й там, де наші воїни, будуть постріли, смерті, голод і темрява. І я не знаю, якою має бути промова, щоб її почути. Рік не завершується. Ніяк. Триває скорбота. Війна несе в подарунок труни. Ми згуртувались, так. У нас є країна. В нас є ми.

Але доки ви там, під окупацією, я не можу гратись у правильні слова про здобутки. Поки що наш рахунок – утрати.

І тільки діти, які навчились ховати сльози, не мріяти ні про що, окрім звільнення, не ставити запитань, не бажати зайвого, тільки діти, що живуть із відкритим серцем і не дають нікому сплюндрувати їхньої віри, змушують дивуватися. Наші сини й доньки виросли не панікерами, не зрадниками, не брехунами. Вони виявилися настільки сильними й правдивими, що декотрих довелося вивозити з Донецька як особливо небезпечний вантаж. 12-річний Семен вигукнув на вулиці Артема просто в обличчя окупантам: «Слава Україні!».
Орки вдали, ніби не почули. «Не наражайся!» – попросила його мама. «Я вдома!» – сказав він.

Тепер уже – ні. Але він чекає. Вірить навіть тоді, коли ми всі майже перестали.

Діти наші зовсім інші. Чисті, не навчені лицемірити, вільні… Вони такі не від сьогодні – й назад, до «таборів», їх уже не повернути. Хіба що силоміць, зброєю, як «нащадків ворогів народу ДНР».
Знаю, орки на це здатні. Вони на все здатні. Конкуренція тюрем серед них страшенна. Щоправда, тільки тюрем.

Але й тут, Аню, є тип людей, що хочуть нас віддати, відітнути й забути. Їм байдуже, яким буде наш кат і що він зробить із дітьми. Мовляв, «самі винні». Чи розмовляти з ними, такими? Переконувати? Бо, знаєш, вони відтинають нас тут, у безпечному місці. Не на фронті.
А там нас не віддають. І не віддадуть нізащо. Тому 14-й триває. І не скінчиться…

Колись ми вчили «довге ХІХ століття». На жаль, ХХ теж видалося затяжним. А тепер іще й він – рік, що ніяк не завершується. Такий жахливий present continiuos.

Руслан жартує: «Агов, донецькі, вчіться бути євреями, що в усьому винні…» Та куди більше? Ми навчилися. На сьогодні – байдуже. Потрібні винні в тому, що не відбуваються реформи, що зберігаються старі схеми та хабарі? Потрібні винні в тому, що ніхто не сидить на лаві підсудних ані за вбивства на Майдані, ані за сепаратизм (коли не рахувати, звісно, цапів-відбувайлів та Штепи)? Потрібні винні в тому, що всі підприємства «старої влади» працюють та ще й фінансують закупівлю зброї в РФ? Просто потрібні винні?
Та на здоров’я. Нехай. Винні. Всі. Особливо Семен.

Ми, дівчата, не претендуємо на загальну любов, еге ж?

Нам нічого вже не треба. Між необхідним і зайвим – прірва. І тепер – тільки необхідне. А тому – звільнення та повернення.

Далі ми самі. Порізаний на брухт і вивезений до РФ, скалічений і затоплений, зруйнований і знищений – він наш… Такий дім. Зараз хворий. Але одужуватиме. Нікуди не дінеться. Бо ми зможемо. Винні чи ні, тавровані чи зрозумілі, прокляті кимсь чи прощені, все це нас не стосується. Бо імітація, гра дзеркал.

А ми живі. Поки що серед мертвих.

І, знаєте, правдивими в цю новорічну ніч будуть тільки чотири слова. «Слава Україні!» й «Героям слава!». Тільки ці.

Свій первісний, «бандерівський» зміст вони втратили, коли пролилася кров Сергія Нігояна. А потім іще сто, а потім тисячі разів. У ці смертельні для нас і для інших хвилини ми ставали більшими, ніж наше минуле.

Це тобі, Ірунтіє, моїй, нашій героїні, слава. За старих, яких урятувала, за стійкість, за не­осуд, за людей, що живі. І тобі, Аню, за серце, за розум, за підтримку, за Донецьк, який у тобі, який і є ти.

І воїнам нашим, і волонтерам, і батькам та дружинам, що чекають. Усім, для кого рік не завершиться, допоки не настане перемога.

А потім, після… У нас будуть дні народження, весілля, різдвяні й великодні канікули, потім за розкладом-календарем приходитиме Новий рік. Але тільки воно – свято Перемоги – буде таким, що ми суворо насваримо колись правнуків, які (хай тільки спробують!) не із самого ранку нас із ним привітають.

 

Позначки: