«Як же це довго», – подумалося тоді мені. Ми розмовляли в ресторані п’ятизіркового готелю в центрі Києва. За столиком поруч майже пошепки, але активно обговорювали щось найодіозніші екс-регіонали. Вони вже не балотувалися, бо на той час їм краще було не показуватись у телевізорі. Зате їхні колишні однопартійці продовжували на телеефірах свої мантри про те, що треба піднімати пенсії, чути голос Донбасу і що взагалі вони «за мир». Був розпал війни й передвиборчої кампанії. В Запорізькій області ховали 55 тіл бійців. З Донбасу виїхав мільйон жителів. Ті, що лишилися, сиділи без світла й води. Голод і холодна зима прийдуть пізніше. Хоча навряд чи це сильно змінило ареал або ж раціон тих екс-регіоналів: вони, мабуть, і сьогодні спокійно чекають в одному із п’ятизіркових готелів доки українцям набриднуть чвари влади, відсутність реформ та економічний колапс, і вони зможуть повернути собі владу на хвилі невдоволення.
Тим часом найважчий за доби незалежності для нас рік добігає кінця, і настрої переважно такі самі похмурі, як його останні дні. Українці, європейці й американці чекають від влади реформ та боротьби з корупцією, а вона діє повільно й поверхово, ніби має в запасі роки. Ухвалюють рішення про скасування позаблоковості України – однозначно запитане, але на цей момент популістське на тлі відсутності очищення судів та прокуратури. І, як завжди, жодної ефективної комунікації із громадянами, яким необхідно пояснювати зміни, ініційовані владою. Бо замість неї цю лакуну в спілкуванні заповнять інші сили, що знайдуть, як зіграти на непоінформованості й невдоволенні населення, котрі тільки починають зростати. А наслідки економічної кризи ще навіть не дуже відчутні.
Але розчаровуватись не варто. Інакше й не могло бути. Після Майдану регіонали та російський політичний вплив нікуди не зникли б, можновладці не стали б ефективними патріотами, а українці не почали б масово вникати у податкові реформи, замість того щоб поширювати новини зі скандальними заголовками й радіти падінню рубля та цін на нафту (переважно теж без розуміння причин і наслідків цього явища). Не так давно Каха Бендукідзе казав київській аудиторії про те, що післямайданна влада марнує час на зміни, а люди замість вимагати їх десь під урядовими офісами сидять на його лекції. Потім розповідав, як особисто після приходу до влади в Грузії вмовляв тамтешніх депутатів голосувати за якісь закони. Його тоді не спитали, чи почали звичайні грузини глибше цікавитися реформами оподаткування або ж судів і чи змогли б такі складні питання вивести їх на вулиці. Але тоді в їхнього керівництва була політична воля до швидких змін. Хоча після всього вони обрали собі популістську владу, за якої надбання попередніх років у країні згортаються. І велика частка провини за це лежить на грузинських виборцях, які тоді не навчилися критично сприймати слова та дії політиків.
У нашого керівництва воля до дій народжується в найкращому разі з-під фінансової палиці Заходу. Але звідти дедалі роздратованіше лунає один меседж: за зміни у своїй країні відповідальні українці. Ми, зі свого боку, зобов’язані змусити владу чути ці вимоги. А отже, треба чітко розуміти, чого вимагати. Тому час, марнований на зловтішання із приводу здешевлення нафти, падіння акцій «Газпрома» чи подорожчання продуктів у Криму, краще присвятити розумінню й контролю рішень у місцевій міліції чи ратуші, обласному суді або у Верховній Раді. Це не так весело, як фото росіян, що у валютній паніці скуповують Porsche, електрочайники та креветки. Але ціни на нафту почнуть колись підніматися, санкції Захід скасує, а його компанії вишикуються в чергу по ніші на спорожнілому за час ізоляції ринку, як зараз кинулися б до Ірану, якби з нього зняли обмеження. На той час нам треба буде мати міцні державу, економіку й армію. Успішний сценарій під боком. За підрахунками The Economist, частка поляків серед працівників Єврокомісії зросла від нуля у 2004-му до 5% у 2013 році. Польша вже давно активно заявляє про свою позицію та присутність у Європі. Важко повірити, що якихось два десятки років тому The New York Times писала про неї таке: «Лех Валенса […] попросив у Конгресу план Маршалла для відновлення економіки. Але Конгрес і президент Буш […] допомогу цю бачать значно скромнішою […]. Західні експерти кажуть, що вона буде марною, якщо Варшава не здійснить фундаментальних економічних реформ […]. Поляки не мають результатів, якими могли б похвалитися після набраних у 1970-х кредитів, зате залишилися з важезним тягарем на шиї».
Відповідальність за успішний сценарій в Україні сьогодні лежить на наших політиках, великою мірою на Заході, але ще більшою на нас самих. І нам у Заходу крім грошей можна позичити одну новорічну традицію – давати обіцянки собі на наступний рік. Американці найчастіше загадують побачити нову країну, здоровіше харчуватись або менше пити. Вони зазвичай зриваються. У нас завдання серйозніші. Наша країна вже й так схудла далі нікуди. А, як кажуть у народі, «поки товстий схудне, худий здохне». Тому нам зірватися категорично не можна.