За чесну гру

Той факт, що поряд із «поганими» з’явилися «хороші» олігархи, яким належать впливові ЗМІ, не змінив ані принципів формування редакційної політики, ані ступеня прозорості інформресурсів. Холдинги, або безпосередньо пов’язані із «Сім’єю», або такі, що мають сумнівну структуру власності, працюють безперешкодно, якщо не враховувати недолугих спроб СБУ розкрити таємницю фінансування видавничого дому «Вести». Серед позитивних моментів можна назвати хіба що прогрес у перетворенні державного телебачення на суспільне, але це лише початок довгого шляху, який наразі не змінює загальної картини.
Головне, що залишило­ся без метаморфоз: український медіа-ринок не є, власне, ринком, оскільки не існує на гроші споживачів і фактично від них не залежить (як відомо, прибуткових ЗМІ в нас практично немає, за винятком окремих нішевих). Погіршення економічної ситуації внаслідок війни робить цей парадокс очевиднішим, бо зменшились як продажі, так і обсяги рекламних грошей, тож перевагу здобувають саме видання, від початку розраховані на залежність, головним чином, від гаманця «спонсора». Інституційно всі вони досі залишаються інструментами впливу, а не обслуговування суспільних потреб, хоча суб’єктивний фактор, себто добра воля окремих видавців і редакторів, а також репутаційні міркування, робить це подекуди не таким очевидним. Але дальші випробування можуть завалити всю систему, що склалася на сьогодні, з непередбачуваними наслідками.
У пропаганді як такій немає нічого ганебного, все залежить від чистоти намірів. Понад те, історично вона в європейській пресі передує власне інформуванню громадськості: відомо, що перша регулярна газета з’явилася в Німеччині 1609 року, тоді як іще напередодні Реформації (1517) у тій-таки країні перебувало в обігу до півмільйона примірників друкованих летючок із релігійними памфлетами (не забуваймо, що до Нового часу будь-яку ідеологію було паковано в релігійні форми). Головною вимогою має бути відвертість: або той чи той ЗМІ виконує суспільну місію (тоді його, власне, утримує соціум, і усталені моделі такого утримання варто тільки запозичити зі світової практики), або він змагається за право інформувати громадськість на конкурентних засадах, і тоді це суто бізнес, або він ставить за мету пропаганду (державну чи корпоративну), і його діяльність так само має регулювати закон.
Нині ці мотиви у переплутаному й прихованому вигляді присутні в діяльності практично кожного гравця, що не лише примножує інформаційний безлад та ентропію, а й становить безпосередню загрозу державі, надто в умовах війни. До того ж серед чинників деформації ринку слід назвати й такі: надлишок закордонних видань-клонів, фінансова складова діяльності яких не є очевидною, натомість існують сумніви щодо їхньої сумлінності; ознаки картельної змови окремих видавців при розподілі реклами й потраплянні в роздрібні мережі; штучний надлишок телеканалів, що заздалегідь позбавлені комерційного спрямування й водночас виключають появу конкурентів у цифровому мультиплексі та кабелі.
Незалежно від того, дочекаємося ми обвалу потворного «ринку» чи його буде акуратно демонтовано, на руїнах останнього має постати нова схема з чесними правилами гри. Якими? Тут буквально напрошується запозичення принципу стосунків із царини… спорту! Відомо, що у відповідь на неконт­рольоване зростання видатків футбольних клубів, яке не встигало за доходами, особливо в умовах кризи, спершу європейська асоціація УЄФА, а згодом і світова ФІФА впровадили принцип фінансової fair play (чесної гри): якщо той чи той клуб залишається збитковим три сезони поспіль, його позбавляють права на участь у кубкових турнірах. Таким чином нівелюється вплив на спорт пихи та/або PR-фактора окремих власників, успіх команди визначається тільки її спортивними досягненнями. Пряма залежність від споживача плюс розкриття структури власності медіа – захід, що його уряд Януковича (!) безболісно почав вживати у вітчизняній банківській системі, – може суттєво оздоровити майданчик масових комунікацій. Решта чинників – професіоналізм, сумлінність, модерність, освіченість тощо – залежатимуть як від запитів суспільства, так і від суб’єктивного дорослішання тих, хто на цьому майданчику безпосередньо працюватиме.