Європейцям було радісно, що нарешті в Кремлі замість похмурих комуністичних бонз з’явилася нормальна людина, яка не прагне залякувати людство ядерною катастрофою. Ілюзії Заходу зрозумілі. Але й в Україні вистачає тих, хто ставиться до Ґорбачова як до «царя-визволителя» за аналогією до російського імператора Алєксандра II, який скасував кріпацтво. Можливо, тут відіграє свою роль вдячність за крах радянської імперії, за лібералізацію, за відкриті кордони і таке інше.
Однак мало хто звертає увагу на те, що він був керований процесами, які сам не контролював. Кінець імперії – це зовсім не те, чого Ґорбачов свідомо прагнув. До речі, його нинішня позиція – «Кримнаш» – змушує тверезіше ставитися до цієї історичної особи. Він аж до 1985-го ні в якому вільнодумстві помічений не був. Та й 9 травня 1985-го, виступаючи з нагоди Дня перемоги, дозволив собі те, чого не дозволяли Брєжнєв і Андропов, виголосивши: «Наш народ переміг під проводом верховного головнокомандувача Іосіфа Віссаріоновіча Сталіна!». Несамовиті оплески ветеранів…
Усі 1960-ті, 1970-ті роки Ґорбачов був пересічним комсомольським і партійним функціонером, таким собі «персеком», першим секретарем, також пересічного аграрного Ставропольського крайкому КПРС. Не порівняти з партійним «великим герцогом Свердловським» Борісом Єльциним чи партійним «принцом» Ленінградським Ґріґорієм Романовим. У Ґорбачова в його провінції ніяких стратегічних перспектив не було і не могло бути. Проте кар’єра виявилася загадково блискучою і стрімкою. Ця загадка називається Андропов. Андропов народився там само, де й Ґорбачов. Земляки. Крім того, півжиття будучи важко хворою людиною, лікувався на знаменитих курортах П’ятигорська, Єсентуків, Мінеральних Вод, а вони перебували під контролем першої особи Ставропілля. За партійним протоколом персек мав зустрічати і проводжати члена політбюро, голову КГБ СРСР. Це сприяло встановленню дружніх зв’язків, діячі придивлялись один до одного, виникали задуми на майбутнє. У радянському партійному «новоязі» навіть було поняття «курортний секретар». Тут мали на увазі, що партократи Криму, Краснодарського краю, Ставропілля могли скористатися ексклюзивними шансами спілкуватися з першими особами партії і радянської держави в неофіційній обстановці, про що інші їхні колеги не могли й мріяти. Андропов, потихеньку формуючи свій клан, узяв туди й Ґорбачова, а незабаром, коли Брєжнєв остаточно муміфікувався, почав активно просувати земляка на найвищі посади.
Виникає запитання, чи став би Андропов виступати в ролі покровителя ліберала і демократа? Шеф КГБ був чекістом не тільки формально, а й за покликом душі, по духу й характеру. А коли працював послом СРСР в Угорщині, доклав усіх зусиль, щоб утопити в крові Будапештське повстання 1956 року. Він добре розумівся на людях і дуже рідко помилявся у виборі. Чекіст, а згодом генсек мав серйозні плани щодо Ґорбачова як свого наступника. І виступ останнього 9 травня 1985-го засвідчує, що антисталінські промови були для нього елементом піару, а не глибоким особистим переконанням. Ґорбачов казав те, що на той момент публіка хотіла від нього почути. Напевно, вважав, що зможе всіх перехитрити. Коли у добу перебудови в СРСР відбувалися каральні акції з кровопролиттям, більш чи менш вдало викручувався, ніби був тоді ні при чому.
Так сталося під час кривавої розправи в Тбілісі на проспекті Шота Руставелі. Якісь радянські солдафони, зокрема командувач Закавказького округу генерал Родіонов, повбивали мирних демонстрантів. А де ж був Ґорбачов? А його не було в країні, він перебував десь у Британії з візитом. Коли вчинили розправу над людьми у Вільнюсі, також був відсутній у СРСР. Нічого не знав, ні про що не здогадувався…
Досі незрозуміла справжня роль Ґорбачова в подіях ГКЧП у серпні 1991 року. За його версією, він поїхав на дачу в Форос у Криму відпочивати, а в той самий час група керівників партії і держави організувала заколот, відправила війська до столиці, ізолювала самого президента у Форосі (але чомусь не заарештувала).
А далі взагалі цікаво. Нормальні заколотники після провалу змови втікають за кордон, а лідери ГКЧП чомусь гуртом відправилися у Форос до Ґорбачова (чи не брав він у тому всьому таємну участь?). До речі, прибувши до Москви, він посилив підозри, прохопившись загадковою фразою: «Ну всього я вам ніколи не розповім». Усе, що сталося із СРСР, сталося не завдяки Ґорбачову, а всупереч його намаганням будь-якою ціною врятувати імперію. Але він виявився рятівником-невдахою… І той факт, що зараз Путін мобілізував його на захист своєї політики, а Ґорбачов на таку роль погодився, багато що каже про цю особу…