Ну й відповідно приєднання України до єдиної Європи не може вирішити всі наші проблеми. Будьмо гранично відверті. Підписання асоціації з ЄС має допомогти: а) підштовхнути реформи через прийняття всіх нудних регламентів, які містяться в додатках до економічної угоди, на що інакше знадобилося б багато часу й зусиль; б) забезпечити приплив грошей, без яких модернізація неможлива (йдеться як про інвестиції з кредитами, так і про різні програми допомоги, дуже привабливі з погляду їх безвідплатності й точкової ефективності). Ну й ринки, звісно. Але не більше. Якщо завдяки цьому нам удасться стати за основними соціально-економічними показниками бодай урівень із такими «молодими» євросоюзівцями, як Польща й країни Балтії, далі можна буде починати чогось хотіти. Поки що ж ідеться лише про сподівання, хоча й вельми обґрунтовані.
А вади об’єднаної Європи помітні неозброєним оком. Це бюрократія, популізм, негнучкість, неузгодженість, нерішучість аж до неспроможності прийняти будь-яке оперативне рішення, демагогія і, знову-таки будьмо відверті, розгубленість через утрату засадничих сенсів, які є необхідною передумовою розвитку. І все ж доводиться визнати головне: колись, від самого початку й упродовж тисячоліть, арена безперервних кривавих воєн, ця частина світу вже майже 70 років залишається територією миру й злагоди (якщо не брати до уваги подій на маленькому апендиксі – йдеться про колишню Югославію, відгомін комуністичного божевілля). З висоти нашого нинішнього досвіду зізнаймося собі: чи не варті цього певні недосконалості, коли перетинаєш трасою кордон між Францією і Німеччиною або між Німеччиною та Австрією і єдиним нагадуванням того, що ти в іншій країні, лишається навіть не скромна синенька чи жовтенька табличка на узбіччі, яку легко не помітити, а sms-вітання нового мобільного оператора? Річ не в побутовій зручності, звісно, а в тому, що раніше за цю межу вбивали, а тепер її не бачать.
Європейці – як рядові виборці, так і політики всіх рівнів – високо цінують свою безпеку, вони, сказати б, трохи нею розбещені, й можна зрозуміти те, що вони воліють не помічати очевидних загроз своєму тихому, теплому буржуазному щастю. Не варто з цього кепкувати, Європа заслужила спокій, провівши ту роботу над помилками, на яку найближчі сусіди не спромоглися. Але фактом є те, що це трохи приспало інстинкт самозбереження. Європейці довго не хочуть вірити в небезпеки: радикальних ісламських течій, некерованої міграції, економічних спадів. Єдине, у що вірять одразу, – екологічне забруднення і який-небудь екзотичний африканський вірус (що взагалі-то поширюється через африканську антисанітарію та секс без презерватива). Не дивно, що вони ніяк досі не можуть почати рахуватися із найсерйознішою військово-політичною загрозою за останні три чверті століття, яка суне на них зі сходу континенту.
Тут є кілька причин. Росія у своїй радянській іпостасі так довго тримала над світом ядерну палицю з гаслом «Пролетарі всіх країн…», що почуття притупилися. Варто їй було в 1991-му поміняти дизайн – і на Заході охоче повірили, що це змінило начиння. Далі: за останні півстоліття західний істеблішмент суттєво полівішав. Багато хто виніс з університетської бузи й читання в юності L’Humanité чи Morning Star симпатії до «першої у світі країни соціалізму». Якщо їх ГУЛАГ не віджахнув, то чи може шокувати якийсь підполковник КГБ? Далі: чимало європейського бізнесу окопалося в Москві. Але ж ми знаємо: ніякий незалежний бізнес у РФ неможливий за визначенням. Тож усе, що там або звідти функціонує, пов’язано особистими домовленостями й інтересами. Тобто йдеться про безпосередню купівлю частини західної еліти, і казус колишнього канцлера, який змінив державний кабінет на хлібне крісло в російській корпорації, – це верхівка айсберга. Так само вже не є таємницею пряме підгодовування європейських партій (наприклад, крайніх правих – який парадокс!) і рухів. Ганебно, але що вдієш… Ну й останнє: Росія багато років поспіль вкладає мільярди в просування себе на Заході. Ведеться щедра активна пропаганда (включно з Russia Today у кожному кабелі), влаштовуються пишні заходи, наймаються лобістські контори.
Якби РФ останнім часом не перла так демонстративно, так нахабно, так по-пацанськи, цей сон міг би тривати невизначено довго. А так доведеться прокидатися. А знаєте, якою людина буває злою, коли її раптом розбудять?