Замислений як світська ідеократія (блискучий термін, який уперше вжив Реймон Арон і пізніше розглянув у новій інтерпретації Ернест Ґеллнер) та месіанська обіцянка колективного спасіння, радянський комунізм, утім, завжди нагадував священну символічну владу візантійського типу, характеризувався поєднанням сакральних і світських елементів управління державою. Модерний за задумом, однак архаїчний за символічною організацією, він, імовірно, ще довго дивуватиме та вражатиме західних науковців як фальшива обіцянка сучасності з людським обличчям. Вдале порівняння комунізму і протестантизму з легкої руки Макса Вебера пролило світло на комунізм як провальну спробу формування альтернативної цивілізації.
Аналізуючи причини та джерела хибних уявлень Заходу про СРСР, литовський політолог-емігрант Александрас Штромас погодився з думкою французького філософа і політолога Алена Безансона: «Таємниця успіху радянського режиму – у неспроможності його зрозуміти». Штромас розкритикував помилкові погляди Заходу на характер і підвалини радянського режиму й передусім наголошував, що Радянський Союз – це аж ніяк не продовження дореволюційної Російської імперії. Прихильники такого підходу, як вважав політолог, обманюють себе, «адже СРСР – це насамперед ідеологічна держава. Її сутністю є комунізм, а єдиною метою правителів – панування комунізму не лише в Росії та на периферії, а й в усьому світі».
Цікаво, що Штромас чітко розмежовує «ancien régime» (фр. старий порядок) дореволюційної Росії та режим Радянського Союзу. Адже його теорія контрастує не лише з поширеними на Заході згаданими вище теоріями, а й із концепцією, розробленою деякими балтійськими політиками після 1990 року, відповідно до якої СРСР був старою Російською імперією під маскою радянської держави.
Колишній голова парламенту Литви Вітаутас Ландсберґіс, чиє ім’я асоціюється з рухом за незалежність, вважав, що комунізм був досконалою ширмою російського імперіалізму. Тим часом литовський поет Томас Венцлова, як і його близький друг Александрас Штромас, ніколи не сприймав політичних чи моральних знаків рівності між комунізмом і російським імперіалізмом. На тлі відродження імперіалізму та, як наслідок, активізації російського фашизму, цинічно й безсоромно спрямованого проти України, це питання видається вельми важливим і непростим.
Як непересічна особа в СРСР, а також дисидент і непримиренний противник радянського режиму, його дій і заяв, Штромас відкидав будь-які припущення про нібито фанатизм та ідеологічну однобокість радянських людей як результат погано обґрунтованої політичної пропаганди. Замість того щоб порпатися в рисах homo sovieticus та ідеологічному завзятті росіян або «радянського народу», він зосереджувався на ідеології Комуністичної партії та марксизму-лєнінізму – мечі й щиті згаданого режиму.
На думку Штромаса, комунізм партія – єдиний режим, оснований на правлінні політичної партії, олігархія або партократія, що вела невпинну війну проти власного суспільства, вдаючи, що захищає його від гаданої загрози і змов зовнішніх та внутрішніх ворогів.
Ернест Ґеллнер влучно назвав крах комунізму 1989–1990 років раптовою смертю цивілізації-суперниці, що намагалася гордо самолегітимізуватися як спадкоємиця Просвітництва. Насправді ж падіння режиму виявилося надзвичайно банальним і лишило цілі покоління східноєвропейців у політичному та моральному вакуумі. Вийшло так, якби, приміром, Папа Римський оголосив одного дня, що римо-католицизм був величезною історичною помилкою та вигадкою. Перед населенням Центрально-Східної Європи постало безжальне питання: невже вони виявилися дурнями, боягузами, циніками, а їхні життя – змарнованими?
Литва розпрощалася з комунізмом рішуче. Найважливішим аспектом цього було абсолютне неприйняття КГБ у будь-яких виявах: правлінні, новому підприємництві чи політичному класі. Деякі колишні високопоставлені партійці відігравали важливу роль у литовській політиці й після 1990 року, однак ніхто не мав жодного сумніву в легітимності та природності незалежної держави. Щоправда у той час як Латвія та Естонія сприймали свої Комуністичні партії як політичні угруповання, де переважали етнічні росіяни, литовські комуністи цінували той факт, що саме вони беззаперечно домінували в КП.
Пам’ятаю, як 1992-го деякі мої естонські колеги кепкували з Литви у зв’язку з приголомшливою перемогою колишньої Комуністичної партії на парламентських виборах. Однак відтоді остання об’єдналася зі своїми суперниками й чітко визначилася із зовнішньополітичними пріоритетами держави: вступом до НАТО та ЄС. Попри розкол у країні в зв’язку з оцінкою ролі Антанаса Снечкуса, колишнього першого секретаря КП Литви, якого вважають ревним сталіністом і водночас напрочуд сентиментальним поборником литовської культури, ніхто ніколи не ставить під сумнів об’єднання на тлі прагнення позбутися комуністичної спадщини і стати членом родини європейських націй.