Сказати економічно розвиненим – не сказати нічого. У форматі класичного промислово-видобуткового краю цей регіон уже відспівав свою солов’їну пісню ще понад чверть століття тому. А тепер, за 25 років невпинного пограбування та варварської експлуатації усіх місцевих потужностей без будь-яких серйозних вкладень в інфраструктуру, він у багатьох місцевостях просто пройшов точку неповернення, після якої багато шахт, заводів простіше закрити, а людей із міст, які без цих підприємств не виживуть, відповідно переселити туди, де є хоч якісь робота та перспективи. Однак це знову ж таки чиста тактика. Добре, переселили, гаразд, уявімо, навіть провели яку-не-яку люстрацію, відбудували потрібну інфраструктуру. Далі що?
Щоб відповісти на це запитання, варто спробувати осягнути, чим спочатку був Донбас і чим він міг би стати за сприятливіших умов. Отже, у середині ХІХ століття згадана територія стала активно освоюватися в царині вугледобування та побудови важкої промисловості. Фактично на порожнє місце почав приходити іноземний капітал, який царський уряд усіляко заохочував до цього, та відповідний освічений інженерський склад, туди ж потяглися з усієї Російської імперії, а також із країн Східної Європи найактивніші, найпідприємливіші, найавантюристичніші люди, яким зазвичай уже нічого було втрачати на попередньому місці проживання. Вони йшли в цей край не тільки в гонитві за грошима, а й за мрією про нову територію, де завжди є робота, де, якщо ти достатньо хвацький та жорсткий, маєш усі шанси піднятися туди, куди від початку дорога була закрита. Місце, де тебе ніхто не питатиме, звідки прийшов та чому й де цікавитимуться тільки одним: що ти вмієш робити?
Вам нічого це не нагадує? Мені – так, і дуже. США в найкращі часи «позолоченого віку» з кінця 1860-х до кінця 1890-х, коли туди з усього світу їхали в гонитві за великою мрією про Новий світ. Де для кожного з понад 10 млн мігрантів, що в той період приїхали до Штатів, буде робота, вільний клаптик землі та надія отримати ще при житті все, що забажаєш, за умови сумлінної праці. Якщо порівняти те, як розвивалися до певного моменту Донбас та промислові регіони США, той-таки Детройт чи Північний Схід, то ви не знайдете майже жодних відмінностей. Різке зростання у всьому: видобутку вугілля, кілометрах щойно побудованої залізниці, врожаях пшениці, виплавці сталі, сфері обслуговування, розбудові міст та поселень, бурхливому збільшенні кількості населення.
Понад те, «позолочений вік» на Донбасі тривав навіть довше, ніж у Сполучених Штатах, аж до самої революції 1917 року. І далі, до Другої світової, під час масової індустріалізації в СРСР, коли там знаходили прихисток багато «старих кадрів» і «зайвих людей». Фактично понад півстоліття цей регіон був такою собі Америкою в Російській імперії, Новим світом для всієї Східної Європи.
Справжнім вододілом стала Друга світова, коли Донбас зазнав гігантських людських та інфраструктурних втрат. Потім настали 1960–1970-ті, коли в цей край примусово погнали з усього СРСР колишніх зеків, коли через гігантоманію радянського керівництва почалося будівництво купи підприємств, які при перших ознаках конкурентності одразу виявилися нікому не потрібними, як і їхні працівники. Саме тоді Донбас трудовий став швидко перетворюватися на Донбас кримінально-люмпенський, той, який ми знаємо останню чверть століття.
Однак, попри все, традиція працелюбності та підприємництва ще жива в цьому своєрідному регіоні. Той, хто мав справу з донецькими бізнесменами, справжніми selfmademan, а не «пташенятами гнізда януковичівсько-ахметівсько-єфремовського», скаже, що кращих просто немає. Це абсолютно невтомні люди з настільки широким мисленням щодо того, як заробляти та вибудовувати нові прибуткові схеми, що ніхто інший, окрім американців у свої найкращі часи, просто не спадає на думку. Автор цих рядків знає десятки представників Донбасу, не синків партійної номенклатури чи родичів місцевих бандитів, які з нічого, з нуля побудували якісний бізнес тільки завдяки власному природному хисту та працелюбності. Причому зробили це в таких умовах, де інші просто опустили б руки й мовчки втекли.
Тож в ідеалі Донбас варто повернути до своїх джерел. Ні, не влаштовувати тут «майстерню світу» – це вакантне місце посів ще в 1990-ті Китай. Варто робити з нього нашу «Кремнієву долину». Можливо, комусь це видасться нині фантазерством, особливо враховуючи, що весь бізнесовий та креативний клас майже в повному складі зараз був змушений звідти виїхати й тепер навряд чи планує повертатися. Однак якраз у тому і має бути стратегічний план України з реконструкції Донбасу – створити там знову Дикий Захід Східної Європи, відкриту для нових ідей, інновацій із будь-якого куточка світу, вільну від податкового тиску, бюрократії. Донбас має стати місцем, де кожен зможе реалізувати свою «Велику українську мрію». Варто віддати цей регіон на відкуп приватному капіталу, зробивши особливий наголос на новітні технології. Безжально, як уміли в часи «дикого капіталізму», різати старе й непотрібне, навіть якщо це викликає опір у когось. Донбас має знову стати Новим світом, або він назавжди залишиться чорною діркою, вічною закіптюженою великою копанкою України.