Це напружений філософський діалог про втрату чутливості. Назва «Моральна сліпота» – ідея Баумана. Це алюзія на метафору сліпоти, майстерно використана в романі португальського письменника Жозе Сарамаґо «Сліпота». А от підзаголовок «Втрата чутливості у часи плинної сучасності» вийшов з мого теоретичного словника, хоча й не без впливу Баумана. Адже означення «плинний» – невід’ємна частина його робіт, у яких розглядається плинна сучасність, плинний страх чи плинна любов. Я дуже тішуся, що «Моральна сліпота» народиться ще і в українській мові та культурі.
Україна стала лакмусовим папірцем глобальної моральної (не)чутливості на початку XXI століття. Дорогою ціною вона заплатила за героїзм, відвагу, силу волі, солідарність і свободу. Крим, Східна Україна, погрози Кремля, огидна й абсурдна кампанія брехні, якою забивають голови контрольовані Кремлем ЗМІ… Всіх випробувань, що створили кардинально нову ситуацію у світовій політиці не перелічити.
То як відреагували ЄС і загалом Захід? Практично ніяк. Події останніх кількох місяців – це ніби дежавю на тлі ретроспективного екскурсу у ще досі свіжу в пам’яті європейську історію. Нині набагато гостріше, ніж будь-коли раніше з часів падіння Берлінського муру, виникає відчуття подорожі в часі до таких добре відомих явищ, як Мюнхен, Судети, Гітлер, Даладьє, Чемберлен. Ми урочисто прощаємося з наївною концепцією Френсіса Фукуями щодо «кінця історії», ніби кажучи: «Ласкаво просимо назад у XX століття!»
Євросоюз, який обмежується заявами про «глибоке занепокоєння», продемонстрував неспроможність реагувати на трагедію в Україні якось інакше. Це доводить, із якою легкістю Європа породжує нових даладьє і чемберленів. ЄС застосовує дуже вибірковий підхід до оцінки людини, гідності та життя. Європейський підхід такий: поки «нічийна земля», якою, на їхню думку, є Україна, потерпає від воєнних злочинів, ми можемо вдаватися до на позір співчутливої риторики й тішитися бездіяльністю у політичній і правовій сфері. Лише після того, як терористи, котрих озброює й підтримує Кремль, збили малайзійський літак, знищивши майже 300 пасажирів із Нідерландів, Австралії та інших країн світу, ЄС нарешті виявив справжнє обурення незбагненним варварством.
Мимоволі пригадуються книжки Зиґмунта Баумана з його алюзією на нацистську концепцію «життя, негідне бути прожитим». Нацисти використовували це поняття (німецькою Lebensunwertes Leben) щодо прошарків населення, які не мали права жити. У наш час плинної сучасності ми вирізняємо регіони і країни, чиї трагедії не можуть претендувати на місце у екстрених новинах. Гине мирне населення, народ потерпає від політичного тероризму й насильства, однак ці люди не мають права змінювати двосторонні відносини та торговельні угоди між Росією і ключовими гравцями ЄС.
Інакше не пояснити наївність і необґрунтовані дії німецького міністра закордонних справ Франка-Вальтера Штайнмайєра, який закликає Україну до переговорів із терористами, а отже, до їх визнання. Як і неможливо осягнути «сюрреалістичну» політичну логіку Франції, що уклала з РФ багатомільярдну угоду на поставку військових кораблів Mistral, із якими остання зможе напасти не лише на Україну, а й на будь-яку країну – члена ЄС і НАТО. Якось російський політичний коментатор та есеїст Андрєй Піонтковскій висунув теорію «колективного Фойхтванґера» – як опис готовності європейців не розуміти, що відбувається у сталінському СРСР. Нині цю добровільну моральну та політичну сліпоту або «готовність зрозуміти» путінську Росію можна назвати «колективним Шредером».
Подібно до Тибету з його численними публічними актами самоспалення Україна стала лакмусовим папірцем для нашої моральної та політичної чутливості. Скільки ще треба трагедій, щоб ми прийшли до тями? Яка кількість загиблих потрібна нам, щоб врешті прокинулися? Щоправда, як відомо, смерть однієї людини – це трагедія, смерть мільйонів – статистика. На жаль, це більше ніж правда. Наша внутрішня боротьба між моральною сліпотою і спроможністю цінувати життя інших людей (замість того щоб сприймати їх як статистичні одиниці чи робочу силу) – то боротьба між нашою схильністю до єднання і дистанціювання, співчуття і байдужості, причому остання є ознакою моральної деструкції та соціальної патології.
З політичної історії нам відомо, що ми можемо навчити себе не співчувати болю і стражданням інших людей. Водночас уміємо відновлювати в собі таку здатність. Щоправда, це ніяк не пов’язано зі здатністю співпереживати у всіх перипетіях життя чи однаково співчувати всім націям та людям. Ми вміємо перетворюватися на нелюдських істот і пробуджувати в собі особистостей лише тоді, коли трагедій чи агресивних нападів зазнають наші співвітчизники або ми самі. На основі цього механізму відмови та повернення до співчуття маємо зрозуміти, що людська гідність і людське життя – вразливі, слабкі, непередбачувані й, поза сумнівом, універсально цінні.
Ось які уроки нам слід засвоїти, і нагоду повчитися, власне, дає Україна.