Життя було швидким, але водночас і розмірено-впорядкованим, без тієї лихоманки, притаманної мегаполісам. Розвиток відбувався за класичними європейськими канонами: фешенебельний центр, торговельний down town, пролетарські околиці.
Київ мав донедавна легкий наліт милої провінційності, що була закладена в міську матрицю ще з часів другої половини ХІХ століття, коли він хоч і вважався «третьою столицею імперії», але все ж таки третьою, та ще й у чужинській імперії. Мало що змінилося й у довоєнні радянські часи: спочатку більшовики взагалі зробили спробу перенести столицю до «класово близького» Харкова.
Друга світова війна страшним буревієм пронеслася над давнім містом, залишивши 100 тис. мешканців із 900 тис. після її закінчення, не кажучи вже про зруйнований центр. Проте вона мала й позитивний момент: остаточно випалила залишки «білогвардійського» Києва, яскраво змальованого Булґаковим. Так, на жаль, разом і з по-своєму унікальною культурою. Однак у перспективі це звільнило місце для формування нової міської, а згодом і загальнодержавної ідентичності.
У наступні 40 років у Києві спостерігалися дві великі хвилі заселення: післявоєнна та в 1960–1970-х, після того як нарешті селянам почали видавати паспорти. Остання виявилася руйнівною для «старокиївської» ідентичності, адже переселення було таким одномоментним і велелюдним, що київський розмірений побут швидко почав танути. Новобудови майже зруйнували атмосферу «давніх добрих часів». Більшість переселенців абсолютно не мали гадки про те, що таке життя в місті. Й що воно означає не лише факт проживання в ньому, а й відповідне ставлення до свого будинку, вулиці тощо. Усе це зрештою вилилось у принцип: «За дверима моєї квартири хоч трава не рости».
До середини 2000-х Київ остаточно втратив своє обличчя як унаслідок вже третьої, внутрішньоукраїнської хвилі переселення, так і через варварську забудову центру. Однак початок 2010-х відкрив нову тенденцію, яка поступово відроджує його та надає нового сенсу. Це роль реальної, а не тільки адміністративно-економічної столиці України.
Якщо раніше Київ нагадував типове європейське місто, то зараз у ньому дедалі більше від американських мегаполісів. У цьому його головна відмінність від тієї ж таки Москви з її вічним бурчанням «понаїхало тут», яка вміє лише зі снобістським виразом обличчя нищівно експлуатувати приїжджих, потім викидаючи їх на смітник. В українській столиці ситуація кардинально інша. Тут бурчати не те щоб нікому, хоча й справді – знайти киянина з історією проживання в місті понад два покоління важко, просто не прийнято.
Читайте також: Київ у фокусі
Київ поступово стає українським Нью-Йорком, мегаполісом, який здатен перетравити всіх і вся, на виході отримавши «нью-українця». Як і в США, до нашого Нью-Йорка в пошуках щастя, відкидаючи все старе, їдуть найактивніші та найпідприємливіші з усієї країни, щоб у процесі боротьби за місце під сонцем стати чимось кардинально новим.
Наша столиця зараз виконує функцію формування загальноукраїнської ідентичності нового типу без прив’язки до традиціоналізму з його «калинами за вікном» і «родинами за столом», усієї тієї шароварщини, до рівня якої завжди мріяли вихолостити українську сутність російські окупанти та їхні малоросійські холуї. Навіть коли приїжджий чи просто тимчасовий заробітчанин не може закріпитися в столиці й згодом повертається до себе додому, він усе одно отримує чималу дозу цієї ідентичності й поширює її на своєму терені. Цей процес незворотний і всеохопний. Головним підтвердженням чого стала Революція гідності, коли в регіонах, на відміну від 2004 року, події були не менш насичені, ніж на головній площі країни.
Новий київський міф полягає у творенні київсько-української ідентичності, в яку зливаються представники всіх без винятку регіонів країни. Та ідентичність набагато більше нагадує американську концепцію «плавильного тигля Господа», ніж європейський фальшивий мультикультуралізм, який тхне колоніалізмом, тільки в гарненькій політкоректній упаковці. Згадану концепцію найчіткіше відобразив британський письменник єврейського походження Ізраел Занґвілл у п’єсі «Плавильний котел»: «Америка – це створений Богом найбільший плавильний котел, у якому сплавляються всі народи Європи… Німці й французи, ірландці й англійці, євреї та росіяни – все в цей тигель. Так Господь створює націю американців».
Саме такий процес творення нових українців відбувається в Києві, де з галичан і донбасівців, поліщуків та одеситів, кримчан і подолян, євреїв та росіян, кримських татар і білорусів твориться сучасна українська політична нація. Звісно, на основі українського етносу, української культури, так само як американська нація творилася на фундаменті англосаксів та їхньої протестантської етики. І це не аморфна надумана сутність, як-от «росіяни» чи, не дай Боже, «радянська людина». Це зародження нової західної нації на основі великої та давньої міської агломерації, що стала колискою країни і є нею й зараз.