А відколи з’явилися такі корисні речі, як блоги та соціальні мережі, без них можна взагалі обійтися, ніхто не пошкодує. От, припустімо, днями практично нікому не відома Олена Степова зі Свердловська на Луганщині «порвала» Facebook своїми удавано-наївними, мудрими й психологічно точними оповідками з місця подій. Від кого ще, тим більше з фахових репортерів, ми дізналися б про повсякденне життя під «лугандонами»?
Ні, не зовсім так. В інформації першочергове значення має елемент довіри. Особливо тепер, коли показали личко в усій своїй красі фахові медіа-диверсанти. До цих подій можна було зберігати ілюзію, що інформація сама по собі, а її джерело саме по собі. Здається, яка різниця, хто повідомить, що «Титанік» потонув, у Техасі знайдено нафту, а Гаврило Принцип застрелив Франца Фердинанда? Виявляється, різниця є, і з’ясувалося це набагато раніше, тільки не всі це усвідомлювали. Бо в будь-якій коротенькій заміточці є перші два речення, де повідомляється що-де-коли-як, а є доважок, який пояснює «мораль» події та підказує, як до неї ставитися. У новини має бути сенс, меседж (інакше її місце не на стрічці, а в кошику), а відтак має бути й певний ідеологічний вимір і відповідно простір для маніпуляцій, у СРСР це добре розуміли. Але навіть за часів совка преса не дійшла до такої стадії розвитку, щоб масово поширювати відверту, стовідсоткову дурню. Російські ЗМІ можуть претендувати на нове слово в медіа-галузі: щоденний безперервний потік брехливих нісенітниць про незліченні злочини хунти, який ілюструється старими фотографіями з Венесуели, Саудівської Аравії, Сирії, Лівану й, звісно ж, РФ, засмічує інформаційний простір, робить його нерелевантним. Таким чином, якщо не поцікавитися джерелом, ти ніколи не можеш бути певним, що в цій конкретній новині є бодай часточка правди. Так авторство стає невід’ємною частиною повідомлення, руйнуючи психологічний забобон про можливість об’єктивного, неупередженого віддзеркалення реальності.
Належність автора до певного кола професійних ЗМІ – це для читача/глядача як мінімум гарантія збереження певних стандартів. Тому ніколи окремі зірки LiveJournal чи Facebook не замінять газету, радіостанцію, телеканал, сайт. Тепер ми вже навчені: доки не побачимо бренд «Української правди», «Цензора.нет», «Дзеркала тижня», «Тижня», апріорі вважаємо повідомлення фейком.
Читайте також: Три кити російської пропаганди
Але є ще одна якість, яка не дає змоги остаточно відправити всіх журналістів на пенсію. Репортер – це, перепрошую за банальність, стан душі. Точніше, обсесія, нав’язливий стан. Це шило, яке сидить в одному відомому місці й не дає розслабитися. Трохи більш як рік тому я зустрівся з Мустафою Найємом на одній нараді. Йшлося про запуск досить відповідального медіа-проекту, але Мустафа, здавалося, був десь далеко, весь час повторюючи: «Як би туди потрапити?» – щойно надійшли перші повідомлення про сутички демонстрантів із поліцією на площі Таксим у Стамбулі, напрошувалися паралелі з Майданом, і колезі кортіло побачити все на власні очі. Я сприйняв це як більш-менш ритуальний лемент, але пізно ввечері, зазирнувши в інтернет, уже читав повідомлення Мустафи з місця подій. Тож коли вже взимку він регулярно опинявся в найгарячіших точках Євромайдану, потрапляючи під кийки біороботів, я вже не дивувався. Коли в лютому Богдан Кутєпов після повноцінної зміни в ефірі «Громадського» вирушав не додому, що було б цілком природно, а на той самий Майдан у самісіньке пекло видавати стрим-картинку, я теж не дивувався. Ну а коли почалася інтервенція на Донбасі, туди рушили десятки кореспондентів різних видань, необов’язково столичних, навпаки, з української глибинки – часто-густо без відрядних і добових, лише на ентузіазмі. Не всі мають відповідні навички для роботи в гарячих точках, але, схоже, вибору в них не було, бо… шилу не накажеш!
До останнього часу спостерігалася така тенденція, що журналісти, причому саме активні, успішні й відомі, перекваліфіковувалися, перетворювалися на громадських діячів, бо не бачили сенсу залишатися в професії, яка не дає жодних результатів. Нині колеги ніби дістали підтвердження своєї не просто необхідності, а незамінності! Без них ми були б остаточно беззбройні перед потужною машиною імперської брехні. І тепер уже не малограмотні, безпринципні любителі джинси, здатні хіба що лазити під спідниці зіркам у прямому й переносному сенсі, а відважні, свідомі своєї місії представники шанованої професії стають в очах громадськості обличчям української журналістики. Найсвіжіший приклад – Настя Станко та Ілля Безкоровайний. До речі, друзі, з поверненням!
Читайте також: Російські маніпуляції у західних ЗМІ