Йдеться про той давно відомий майже «медичний» факт, що зовнішня політика визначається внутрішньою. Не можна зовні бути іншим, ніж ти є всередині. Чи могла сталінська імперія чи гітлерівський фатерлянд проводити демократичну і відповідальну зовнішню політику? Питання риторичне. Адже зовнішня політика є функцією внутрішньої, її продовженням за межі власної країни. Внутрішня тут первинна, пріоритет. І абстрагуватися від неї у своїх дипломатичних зусиллях нереально. У цьому сенсі можна сказати, що дипломати є заручниками внутрішніх справ своєї держави.
Чому, на відміну від Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини та інших посткомуністичних країн, усі рухи Кучми і Ющенка в бік євроінтеграції виявилися непродуктивними? А тому що не можна ввійти у співтовариство, де панують європейські цінності, коли всередині твоєї держави є клептократичне кланово-олігархічне суспільство й тотальна системна корупція, яка звідси випливає і центрами якої виступають президентська резиденція, парламент та уряд.
Тут українська дипломатія, а вона була і є доволі фаховою (навіть у найгірші часи Кучми і Януковича МЗС було однією з найбільш спроможних структур Української держави), не здатна зарадити. Можна уявити, який шок пережили працівники зовнішньополітичного відомства України, коли Янукович та Азаров після «душевних» контактів із Путіним повернулися до Європи задом, торпедувавши підписання Угоди про асоціацію з ЄС у Вільнюсі, яку українське МЗС готувало так довго і наполегливо.
Не забуваймо, що позиція дипломата залежить від того, яка країна стоїть за його спиною, заможна чи бідна, правова чи беззаконна, сильна чи слабка.
А це, до речі, визначає, буде держава суб’єктом чи об’єктом світової та регіональної політики. Загалом, як висловлювалися наші предки, «видно пана по халявах». Реальний стан країни не можна компенсувати жодною дипломатичною пихою.
Нині зовнішньополітична діяльність України ускладнюється тим, що державні інституції, насамперед у силовому блоці, доводиться створювати з нуля. Ми перебуваємо у стадії революційного творення армії, спецслужб, МВС і Національної гвардії, прокуратури та судової системи. А інші країни уважно до цього придивляються і для себе вирішують, наскільки Україна є державою, що відбулася. Адже треба чесно визнати, що попередні 22 роки державотворення насправді виявилися пропащим часом, бо все, що там створили, не витримало навіть найпершого іспиту, розвалилося, бо було гнилим, нежиттєздатним. Це, до речі, оцінка і «видатних державотворців» Кравчука, Кучми і Ющенка. Було б наївно вважати, що деградація держапарату, найважливіших інституцій почалася лише за Януковича…
Надзвичайний тягар напівзруйнованої державності не може не позначитися на зовнішній політиці. Якщо в тебе у бойових частинах реально лише 46 тис. військовослужбовців (на найбільшій з-поміж європейських держав території!), а з них тільки 6 тис. є боєздатними, то можна скільки завгодно їздити до штаб-квартири НАТО і вести там приємні розмови, настільки ж приємні, наскільки й безрезультатні. Допомагають тим, хто здатен чинити більш чи менш ефективний спротив. Лишається тільки сподіватися, що за останні чотири місяці щось таки в цій сфері було зроблено…
Якщо в регіонах сидять феодали-олігархи, які створюють штучно у своїх маєтках розміром із область псевдонації, котрі потім кидають у бій проти центральної влади, вимагаючи собі феодальних привілеїв, то навряд чи таку державу визнають стабільною, хоч би що стверджували її дипломати. Якщо центр десятиліттями де-факто не контролював цілі регіони з мільйонами жителів, а феодали-олігархи проводили там окрему гуманітарну, правову, силову, економічну, інформаційну політику, то сумнівно, що таку державу визнають єдиною, незважаючи на всі мантри МЗС. Якщо центральна влада дозволяє кілька місяців безперешкодно створювати озброєні сепаратистські бантустани за підтримки іншої країни, марно сподіватися на шанобливе ставлення до себе іноземних партнерів. Важко здійснювати сильну зовнішню політику за вкрай слабкої внутрішньої.
Чи усвідомлює все це новообраний президент України? Адже результати міжнародних зустрічей і перемовин величезною мірою залежать від того, яку реальну політичну вагу мають їхні учасники, а це також визначається якістю країн, які вони представляють. Можна мати добрий вигляд на міжнародних самітах, вільно розмовляти англійською, але якщо у твоїй країні безлад, філологічна обдарованість не врятує. Перспективи України у світі залежать від того, чи зможе, а головне, чи схоче новий президент вступити в конфронтацію з кланово-олігархічною системою, у якій він сам сформувався як бізнесмен і політичний діяч.
Поки що на це не схоже. А схоже на те, про що сказав відомий аналітик Костянтин Матвієнко: «Одним боком ми ведемо війну, а другим – дбаємо про реалізацію в Росії інтересів нашого великого бізнесу, в тому числі й кондитерського». Україна матиме якісь привабливі зовнішньополітичні перспективи тільки після успішного здійснення глибинних, докорінних, радикальних реформ, адже збереження системи кланово-олігархічної клептократії робить її європейське майбутнє вельми примарним.