Досвідченіші й прозорливіші люди дивилися кінострічку здивовано і вражено: то було ніби дежавю – усе це нам звідкись знайоме? Символи і знамена, квіти й ідеологічні знаки режиму, що тримається на людських тілах, які марширують перед очима Володаря/Фюрера/Батька нації; культ молоді; презирство до тих, хто сумнівається, тихо говорить і зволікає, на тлі квазірелігійного ентузіазму, масовий спалах фанатизму і ненависть, що з’явилась у потрібному місці в потрібний час, чи можна все це розглядати в ширшому контексті жорстоких тоталітарних режимів і кримінальних політичних систем ХХ століття?
Таки можна. Усі ми відчайдушно намагалися позбутися цієї небезпечної думки, однак вона весь час поверталась і мучила нас. Міхаіл Ромм зняв геніальний фільм про наш «червоний фашизм», який не просто до болю нагадував німецький націонал-соціалізм, а скидався на його брата-близнюка чи другу половинку. Тож недаремно російські дисиденти – репресовані та вислані до Сибіру – називали радянську систему «червоним фашизмом».
Звісно, не варто применшувати історично унікальні й безпрецедентні форми зла та масової ненависті, сфабриковані нацистами. Однак, поза сумнівом, визначні й розумні мешканці Росії мали рацію, проводячи паралелі між двома військовими диктатурами, заснованими на уявленнях, відповідно до яких світ сповнений ворогів і противників вищої раси/класу-гегемона. «Звичайний фашизм» Ромма розповідав про СРСР, а не про нацистську Німеччину. Режисер із жахом ставить питання: чи це вінець прокляття сучасності?
Майже те саме відчуття дежавю виникає під час уважнішого перегляду культового радянського 12-серійного телефільму «Сімнадцять миттєвостей весни» режисера Татьяни Ліознової, знятого за однойменним романом Юліана Сємьонова. Головний герой фільму – радянський шпигун Максім Ісаєв, якого відправлено до нацистської Німеччини як високопоставленого штандартенфюрера СС для служби в «Аусланд-СД». Шпигунське псевдо героя – Макс Отто фон Штірліц.
У серіалі з німців не кепкують і не подають їхніх карикатурних образів – рідкість для радянських фільмів. Натомість, хоч як це дивно, чітко простежується таємне захоплення німецькою дисципліною, бойовим духом, відданістю, макіавеллівською військовою хитрістю. Лише сліпий чи глухий міг не помітити паралелей між радянською таємною державною поліцією (НКВД, пізніше КГБ) та гестапо. Останнє яскраво і красномовно втілено у фільмі в образі його очільника Гайнріха Мюллера.
У фільмі є одна розмова Штірліца й Мюллера, в ході якої перший мусить розсіяти всі підозри другого й запевнити його у своїй відданості. І от момент істини: Мюллер раптом відмовляється салютувати «Хайль Гітлер». Штірліц здивований неповагою високопоставленої особи до нацистського вітання, він дізнається від Мюллера, що режим помирає і Адольфові Гітлеру кінець. Однак Мюллер робить важливе уточнення.
Ідеться про кінець Гітлера, а не націонал-соціалізму – він аж ніяк не знищений, стверджує Мюллер. Одного дня світ зрозуміє, що немає кращого порядку за націонал-соціалізм. Усюди, де люди вітатимуть одне одного словами «хай живе!» чи іншими подібними фразами, прославляючи силу й міць, для нас знайдеться місце. Там нам буде добре.
Навіть зараз цей фільм вражає нас не лише дивовижною амальгамою пронімецьких і прорадянських настроїв, а й попередженням про те, як можуть притягуватися й зливатися протилежності. Нещодавно радянський політолог Андранік Міґранян, який нині працює в прокремлівській громадській організації у Нью-Йорку, заповзявся реабілітувати Адольфа Гітлера. Його безсоромна відвертість щодо політичного курсу Росії стосовно України та інших держав напевне вразила всіх.
Отже, пані та панове, це сталося. Фашизм прийшов до Росії. Звичайний фашизм, оголена сутність якого зводиться до добре відомої і геть не святої трійці сучасності, що її принесли нам ХХ і ХХІ століття, а саме непевності, небезпеки й незахищеності. Цей феномен утечі від свободи так майстерно описав Еріх Фромм у своїй знаменитій однойменній книжці.
Однак дещо відрізняє сьогоднішню Росію від нацистської Німеччини, чию ідеологію «крові й землі» та світового расизму фанатично підтримували нацисти, намагаючись запровадити глобальну ієрархію рас. Нинішня Росія не має визначеної ідеології. Її ідеологія – це газ, нафта і влада. Владімір Путін не переймається жодним переконливим історично-політичним наративом.
Цього разу російський фашизм є прямим породженням мафіозної держави та ментальності кримінального світу, що поширюється не лише на політичний клас, а й на ЗМІ та більшість дипломатів. Насправді цей фашизм радше подібний до орвеллізму: затоптані чобітьми людські обличчя, влада заради влади. Росія – держава, організована кримінальною клікою, де немає місця правовірним, а є тільки натовпу та його ідолам.