Щоб зрозуміти, наскільки обґрунтованими є нарікання на Європу, варто подивитися на ситуацію в країні ззовні. «Українці мають вирішити самостійно, чого вони хочуть і якого розвитку подій очікують, – поділився міркуваннями дипломат однієї зі східноєвропейських держав, що захотів лишитися неназваним. – А наше завдання – намагатися максимально гарантувати безпеку тих, хто вийшов на вулиці на знак протесту». Цей погляд домінує в багатьох країнах ЄС.
Багато хто сьогодні в Україні покладає великі сподівання на запровадження персональних санкцій проти вітчизняних можновладців та олігархів. Певні кроки в цьому напрямку вже зроблено: про скасування віз окремим посадовцям заявили США та Канада. А от Євросоюз не поспішає. Як свідчать джерела у Брюсселі, за санкції активно виступають Литва та щойнайменше ще три країни ЄС, серед яких Австрія. Позиція Відня пояснюється передусім інформацією в українській та європейській пресі про те, що дехто із провідних урядовців, зокрема й екс-прем’єр Микола Азаров та глава АП Андрій Клюєв, тримають свої капітали в банках цієї країни, а також мають там нерухомість.
Позиція більшості членів ЄС щодо санкцій залишається незмінною: поки можна зберегти бодай якийсь діалог із владою, варто його зберігати. «Хочемо ми того чи ні, однак єдиною, хто може прийняти сьогодні рішення про повернення «Беркута» в казарми, є саме вона. Тож ми повинні підтримувати контакти з нею, щоб убезпечити життя людей на вулицях», – кажуть європейські дипломати в приватних розмовах.
Це не єдина причина стриманості європейців у питанні санкцій. Перед ними – досвід Білорусі. Запровадження обмежувальних заходів проти офіційного Мінська призвело лише до ще більшого кровопролиття й посилення авторитарного режиму Аляксандра Лукашенки, який узагалі перестав зважати на Захід. Ба навіть свого часу сувора позиція членів Ради Європи щодо Білорусі призвела до того, що країна так і не приєдналася до цієї правозахисної організації, а її громадяни позбавлені можливості звертатися до Європейського суду з прав людини. Що ж до санкцій фінансових, то вони також довели свою неефективність у боротьбі з використанням олігархами численних офшорних рахунків на підставних осіб.
Цими днями українська опозиція виступила в Мюнхені з ініціативою можливої участі ЄС у врегулюванні кризи в Україні. Арсеній Яценюк та Петро Порошенко заявили про необхідність підготовки «плану Маршалла» для України, який містив би політичну частину у вигляді відновлення Конституції 2004 року та проведення дострокових парламентських і президентських виборів, а також економічну складову. «За нашими оцінками, країні необхідно $15 млрд кредиту для того, щоб погашати поточні зобов’язання. Попередній уряд узяв у борг протягом трьох років понад $35 млрд, половина з яких була вкрадена», – сказав журналістам Яценюк.
Ідею сприйняли в Брюсселі зацікавлено. Верховний представник ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики Кетрін Ештон заявила про початок дискусій. Водночас більшість країн Євросоюзу, схоже, не готова давати гроші Києву просто під обіцянки «йти європейським шляхом». Тож розраховувати на суттєву фінансову допомогу ЄС без відновлення співпраці з МВФ та виконання його вимог, не доводиться. «Неправильно починати розмову із запитання про те, скільки вам дадуть за європейський шлях, – зауважив у приватній розмові знайомий дипломат. – Тоді в сусідів, які хочуть допомогти, виникає сумнів, чи не збираються їх використати лише для того, щоб отримати гроші».
Одним із реальних кроків допомоги Києву з боку ЄС могло б стати посередництво між владою та опозицією з тим, щоб гарантувати дотримання обома сторонами досягнутих домовленостей. А ось відтворення ситуації 2004 року, коли в часи Помаранчевої революції кризу допомогли владнати тодішній верховний представник ЄС Хав’єр Солана та президент Польщі Александр Квасневський, навряд чи відбудеться. Зокрема, з геополітичних причин. «Москва постійно звинувачує нас у втручанні у внутрішні справи України. І якщо такий посередник буде з керівництва ЄС, це лише підсилить звинувачення Росії», – кажуть у високих брюссельських кабінетах.
Один із варіантів, що їх розглядають сьогодні, – посередництво ОБСЄ. Дипломати вважають, що цілі цієї організації є найбільш актуальними для України. Понад те, її участь у посередницькій роботі дасть змогу не втратити обличчя й Росії. Обговорюють також думку, що для всіх, зокрема і для самих українців, було б краще, якби посередником на переговорах став хтось абсолютно віддалений і від Брюсселя, й від Москви. Наприклад, Кофі Аннан. Якщо, звісно, в українських політиків і справді є бажання шукати вихід із кризи, а в громадян – готовність до вибору, який зобов’яже здійснювати реформи задля європейського майбутнього або ж примусить за дешевий газ відмовитися від частини прав і свобод.
«Наш найбільший пряник – це спосіб життя, наш найсильніший батіг – зачинені двері», – сказав минулої суботи в Мюнхені президент Європейської Ради Герман ван Ромпей. А право вибору – за українцями. Щоправда, для цього потрібно навчитися брати на себе відповідальність за майбутнє. Як своє особисте, так і країни загалом.